Зустріч однокласників

У списку Сергія залишилось ще дві найважливіші справи – продати квартиру і покласти на депозитний рахунок гроші для Ганни Федорівни.

Мамина квартира мала загальну площу вісімдесят шість квадратних метрів. Один квадратний метр житла на вторинному ринку на цей момент вартував тисячу доларів. З огляду на це квартиру можна було оцінити у вісімдесят тисяч, як мінімум. У зв’язку з терміновістю продажу Сергій у всіх оголошеннях поставив ціну сімдесят сім тисяч, враховуючи, що зможе зменшити її для реального покупця ще на дві тисячі доларів. Якщо б усе склалося вдало, то десять тисяч доларів він хотів подарувати бабі Гані.

Зробити це, зрозуміло, буде не так просто. По-перше, Ганна Федорівна не захоче їх взяти. Тому потрібно таємно від неї виписати номер і серію її паспорта, ідентифікаційний код. Негарно, але іншого способу немає, крім підмовити Соню, щоб допомогла йому в цій таємній операції.

По-друге, від згоди Соні залежало успішне завершення усієї справи. Сергій хотів, щоб Соня віддала Ганні Федорівні документи на депозит і банківську картку вже після того, як він повернеться в Канаду. А для того, щоб Соня на все це погодилась з її патологічним невмінням хитрувати, Сергій мав переконливо пояснити їй, чому він це робить.

Сергію завжди здавалось, що баба Ганя, на відміну від його рідної бабусі, яка часто хворіла, буде вічно молодою. Він не бачив її чотири роки і був прикро вражений тим, як вона змінилася. Розкішне волосся посивіло, кутики губ, які так любили посміхатися, опустилися донизу, і головне – вона перестала носити туфлі на високих підборах! Це говорило само за себе. Незважаючи на ці зміни, вона все одно була для Сергія найвродливішою жінкою на світі.

Ситуація в рідній країні, порівняно з Канадою, була сумною і якоюсь безнадійною. Сергій відтепер знав, яку пенсію отримує заслужена артистка України – тисячу двісті гривень. У перший же день запитав бабу Ганю про це прямо, коли в супермаркеті вона не захотіла, щоб Сергій купував їй продукти, бо «у неї велика пенсія». Як можна жити на такі гроші, йому, після шести років життя в Канаді, уявити було важко.

Попереду в Ганни Федорівни – самотня старість. Рідна сестра і племінники віддавна жили у Польщі. Якби була така можливість, то Сергій забрав би бабу Ганю з собою в Канаду. Але через те, що вони не були кровними родичами, навіть не міг оформити для неї гостьову візу. Саме тому хотів залишити їй гроші на випадок якогось форс-мажору.

Однак продаж квартири поки що висів у повітрі. За тиждень, відколи подав оголошення, подзвонили декілька людей і лише одна жінка приходила подивитися. Їй квартира не підійшла. Єдиним претендентом на неї залишався Савка. Сергію чомусь не хотілося продавати мамину квартиру цьому чоловікові. Розумів, що негативне ставлення до нього склалося під впливом Ганни Федорівни. Вирішив, нехай це буде запасним варіантом. Часу ще трохи було, правда, небагато – тиждень, максимум – десять днів.

В очікуванні вирішення основних справ Сергій активно зайнявся ще одним із тих завдань, які поставив перед собою – організацією зустрічі з однокласниками. Минулого року у їхнього класу був ювілей – десять років після закінчення школи. Святкували в ресторані. Про це Сергій знав від мами. Сам він на цю зустріч не потрапив, хоча дуже хотів.

Саме на той момент він завершував один із своїх проектів, який розпочав ще на четвертому курсі університету. Його равлики нарешті полетіли в космос. Канадська аерокосмічна агенція вперше запустила на геостаціонарну орбіту супутник для біологічних досліджень. Сергій гордився тим, що його студентські ідеї будуть реалізовані. Два місяці під час активної фази проекту він днював і ночував у Космічному центрі Джона Чепмена в квебецькому містечку Сент-Г'юберт. Тому не зміг узяти участь у зустрічі однокласників, яка припала на цей час.

Хотів організувати таку зустріч, щоб запам’яталась усім на решту життя. І точно – не в ресторані!

У їхнього класу було традиційне місце відпочинку – на протилежному від Набережної березі ставу. Там, на самому вершечку Кутківецького горба, розкинулась простора галявина, у центрі якої росла стара липа. На цьому місці його клас на чолі з Вірою Володимирівною бував дуже часто. Відзначали різні важливі події шкільного життя: перемоги в конкурсах і змаганнях, дні народження.

Вирішив, що це – найкраще місце для зустрічі. Написав текст запрошення: «Усім членам таємного братства підкорювачів вершин! У неділю, 6 червня, з’явитися рівно о 12.00 на Набережну. Місце зустрічі – підніжжя фонтану «Сльози Гронського». Бути в спортивній формі. З собою взяти – чоловіків, жінок, дітей, домашніх улюбленців, м’ячі, ракетки, матраци (для тих, хто віддає перевагу лежачому відпочинку). Беріть, що хочете і кого хочете. Головне – прийдіть! Шалено хочу вас усіх бачити! Ваш однокласник Сергій Журавський».

Далі фантазія його розгулялася. Він винайняв пасажирський теплохід, який влітку перевозив відпочивальників з одного берега ставу на другий. Планувалося, що теплохід буде з годинку кружляти по плесу, аби всі присутні трохи заспокоїлися після перших вражень від зустрічі й встигли випити по келиху шампанського. Для цього Сергій ще й замовив у ресторані, розташованому на Набережній, скромний фуршет і двох офіціантів для обслуговування.

Опісля теплохід мав висадити їх на дальньому пляжі, від якого вся компанія підніметься вгору, на галявину. А там у кращих традиціях їх класу – ігри, конкурси, призи, всі ті розваги, які придумувала мама, коли вони ще навчалися в молодших класах, а пізніше, у старших класах, й вони самі. Увечері теплохід мав повернути всіх у місто.