Частина 2. Дарунок

Вулиця Камінна, найкоротша у місті, нагадувала формою заокруглену літеру «Г» і складалася лише з п’яти будинків. Старовинний двоповерховий особняк, єдиний, що зберігся на ній від часів Австро-Угорської імперії, був побудований наприкінці 80-х років XIX століття і стояв там відтоді під номером два. У теперішній час вулиця розпочиналася саме з нього. Навпроти зеленів невеличкий сквер з двома лавами, на яких полюбляли годинам сидіти й вести нескінченні бесіди пенсіонерки. На місці скверу колись давно височів, бо мав аж три поверхи, будинок за номером один. Він не пережив руйнівної сили Другої світової війни. З того часу будинок номер два почувався трохи самотнім. Напевно, через те, що інші чотири будівлі зводилися у повоєнні роки на віддалі від нього.

За понад ста років свого існування будинок бачив різні часи – щасливі й трагічні. Багато чого вже й забулося, проте він пам’ятав усіх своїх мешканців. Декого з них любив, декого терпіти не міг, до декого ставився байдуже. Попри симпатії чи антипатії, без них його існування втрачало сенс: доки в будинку будуть жити люди, доти й він буде стояти на своєму місці.

Травнева ніч прохолодною тишею огортала старий будинок. Від залізничної станції долинали пронизливі гудки потягів і монотонний стукіт їхніх коліс. Нерозбірливі оголошення диспетчерів вокзалу переривались уривчастими сигналами автомобілів, які привозили й забирали нічних пасажирів…

Будинок від народження чув ці звуки й любив, дослухаючись до них, мріяти про далекі далі, про інше буття, сповнене бурхливих подій. Останнім часом йому було нудно. Занадто спокійне та одноманітне життя вели четверо його мешканців. Найбільше він скучив за дітьми. Давненько вже не чув їх дзвінкого галасу, тупання босих ніжок по дерев’яній підлозі, нескінченних запитань: «А що..? А чому..? А як..?» Нікому було розмальовувати його стіни смішними чоловічками, розбивати м’ячем шибки у вікнах і поринати у найсолодші сни, коли приходив вечір …

У цю ніч старовинний будинок, як завжди, пильнував сон своїх мешканців. Звично прислухався до спокійного дихання своєї господині Ганни Федорівни, до тихих зітхань крізь сон сумної дівчинки Соні, до сопіння свого улюбленця Філософа. Намагався не звертати уваги на розлогий храп немилого йому Савки. Однак уся його увага була прикута до того, хто єдиний не спав цієї пізньої пори – молодого чоловіка, якого він пам’ятав ще немовлям і який, нарешті, повернувся додому. Будинок передчував, що незабаром тихе існування його маленького світу зміниться. Цікаво, як усе буде? Чи готові люди, які живуть у ньому, до нових випробувань?

Сергій

Сергій Журавський не спав, ходив з кутка в куток вітальні. Надто хвилюючий день пережив він сьогодні. Спочатку кладовище, мамина могила, потім – розповідь Ганни Федорівни про Соню. Саме думки про неї не давали йому заснути.

Вони обидвоє втратили найдорожчих людей у своєму житті, Сергій – маму, Соня – донечку. Але чи можна поставити знак «дорівнює» між цими втратами? Усе пізнається в порівнянні. Сергій сьогодні зрозумів, що від нього назавжди пішло його щасливе минуле. Соня втратила набагато більше – своє майбутнє.

Те, що розповіла йому Ганна Федорівна, допомогло зрозуміти самого себе, усвідомити, чому загибель мами стала для нього таким жорстоким ударом. Через що за одну ніч посивів, чому за три хвилини телефонної розмови, після слів: «Віру Володимирівну збив автомобіль, вона померла відразу...», вмить перетворився на столітнього діда без мрій і бажань, який живе лише спогадами.

Сергій щиро вважав, що саме він винний у смерті мами. Скільки разів за останніх півроку він картав себе: «Якби я не жив так далеко від неї… Якби в той момент я був поряд… Якби я пішов у той вечір зустрічати її з роботи… Я не дав би їй ступити того останнього кроку з тротуару назустріч своїй смерті». Почуття провини заховалось у глибинах його свідомості й увесь цей час рвало на шматки його душу.

Розуміння, що звинувачує себе у загибелі мами безпідставно, прийшло до Сергія лише сьогодні ввечері. Його не було біля мами, коли сталася біда. На відміну від нього, Соня, поки хворіла її донечка, весь час була поряд з нею, боролася до останнього, віддала за життя своєї дитини все, що мала, і втратила все. Нічого не допомогло.

Чи могло бути інакше? Можливо… Якби раніше виявили хворобу, якби відразу розпочали лікування в Німеччині... Не можна знати, бо вже нічого не повернути. Чи звинувачує Соня себе у смерті донечки? Невідомо… Але ж вона ні в чому не винна, хоча Ганна Федорівна говорила, що Василь думає інакше. Напевно, через це Соня пішла від нього.

Загибель мами була нещасним випадком, від якого ніхто не застрахований ні тут, в Україні, ні в Канаді, будь-де. Вини Сергія в цьому немає. Якщо шукати відповідь на запитання, хто винен у загибелі прекрасної людини – Ярської Віри Володимирівни, чудового вчителя математики, найкращої мами на землі, його Мами, то відповідь очевидна – п’яний водій і держава, яка дозволяє таким горе-водіям сідати за кермо в стані алкогольного сп'яніння.

Смерть Сониної донечки – це теж трагічний збіг непідвладних людському розуму і волі обставин. Коли від раку помирають діти, з цим неможливо змиритися…

Потрібно зробити все, щоб підтримати Соню, допомогти їй, адже їй набагато гірше, ніж йому. Але чи прийме вона допомогу від нього? Вони не спілкувалися так багато часу… Понад десять років минуло відтоді, коли востаннє розмовляли.

Сергій сів у глибоке крісло біля грубки, згадав, як у ніч шкільного випускного сидів у цьому кріслі, пригортав до себе Соню, як потім цілував її… У тих поцілунках не було й крихти хтивості, фізичної потреби володіти жіночим тілом. Лише прагнення захистити від біди, бути поруч, віддати все своє тепло, свою любов.