Ганна Федорівна

На світанку в двері Ганни Федорівни хтось подзвонив. Вона зірвалась з ліжка й побігла відчиняти. Стривожена, навіть не запитала, хто там. На порозі стояла Соня, притискаючи до грудей цуценя. Ганна Федорівна відступила, без слів запрошуючи їх пройти в квартиру.

Соня дійшла до старого будинку пізньої ночі. Знала, що на другому поверсі, під сходами на горище є господарське приміщення, яке ніколи не зачиняли на замок. Там стояла велика дерев’яна скриня з віниками, граблями, іншим знаряддям для прибирання. У цьому занедбаному закутку вона й перебула декілька годин до ранку.

Лежала на скрині, хотіла заснути, але сон не йшов. Песик, закутаний в плед Наталочки, сопів під боком. Прокинувся під ранок, запищав…Голодний… Потрібно його погодувати, та й в туалет дуже хотілося.

Вирішила зайти до Віри Володимирівни. Натиснула коротко на дзвінок. Тиша. Ніхто не відчинив.

Подзвонила до Ганни Федорівни. Поки стояла під дверима, думала, чи відкритись їй, що все згадала і може говорити. Вирішила – не зараз, пізніше. Доведеться пояснювати, ще раз переживати всі ті почуття, які не викликають нічого, крім болю.

Ганна Федорівна тільки-но повернулася від своєї сестри з Польщі. Жахлива новина про загибель Вірочки вибила ґрунт з-під її ніг. Ніколи в житті не почувалась такою самотньою і старою, як зараз.

Побачивши Соню, не кинулася розпитувати. Розуміла, що сталось щось надзвичайне, якщо вона прийшла до неї о шостій годині ранку. Різні думки промайнули в її голові: «Може, Соня втекла з лікарні? Її виписали і вона загубилась? Чому не з Василем? Вона ж нічого не пам’ятає… Ноги самі привели до рідного дому… Тваринку підібрала… Наче інших проблем не вистачає».

Тим не менше, лагідно звернулася до Соні:

– Роздягайся. Змерзла, напевно, і голодна. Зараз погодую тебе із твоїм звіром.

Соня вдячно закивала головою, не випускаючи цуцика з рук.

– Та поклади його на підлогу, хоч роздивлюся, кого ти принесла. Підібрала, мабуть, десь на вулиці? Ну, точно, як Вірочка…

Стара жінка без сил опустилася на стілець і заплакала:

– Сонечко, немає вже Вірочки… Ірод окаянний … Збив її на переході… На зелене світло… Щоб не мав спокою ні тут, ні на тому світі! П’янюга проклятущий!

Соня застигла, як вкопана. Ще одна дорога їй людина… Ну, чому життя таке несправедливе, таке жорстоке?! Сіла на підлогу біля ніг Ганни Федорівни, взяла її руки в свої, погладила теплі долоні. Не втрималась, заховала в них своє обличчя, а хотілося зануритись у них усім своїм єством, поринути в короткий сон і прокинутись в щасливому старому будинку, де всі її найдорожчі, найрідніші були живими, були з нею…

Цуцик, неначе розуміючи, які почуття переживає Соня, вишпортався з пледу й поповз до жінок. Умостився біля ніг господині, підняв мордочку догори і заскавулів у одній тональності з бабою Ганею. Вона з подиву аж перестала плакати:

– Ах ти ж, чудо мале! Шкода мене? Ну все, досить ридати! Соню, піднімайся з підлоги і сідай за стіл. Поставлю чайник, а малому молочка наллю. Йди-но сюди, цуця!

Соня з тривогою дивилася на цуценя, яке вже вчуло запах їжі та з усіх сил намагалося дістатись до мисочки з молоком. Ганна Федорівна побачила, як воно старанно повзе, завалюючись на лівий бік, і знову почала плакати:

– Калічка нещасна… Бідні ми, бідні… Соню, нехай поїсть, викупаємо його і занесемо до ветеринара. Добре?

Соня на мигах спробувала пояснити Ганні Федорівні, що їй потрібен папір і ручка. Зобразила рухами, як розкладає на столі аркуш, бере в руку ручку і пише. Баба Ганя відразу зрозуміла, дістала з шухляди те, що просила Соня. Молода жінка написала: «Дякую. Я пішла від Василя. Можна, я поживу у вас декілька днів до тих пір, поки якось не влаштуюсь».

Ганна Федорівна здивовано відкрила рота і … нічого не сказала, тільки похитала головою. Накривала на стіл мовчки. Соня напружено чекала.

– Залишайся, скільки потрібно, і будемо ми, нарешті, чай пити чи не будемо?

Після чаювання Соню розморило, задрімала, сидячи за столом. Ганна Федорівна постелила їй на дивані, турботливо вкрила ковдрою, погладила по голові, поцілувала:

– Спи, дитино.

Поки Соня спала, вона викупала собаченя й сходила-таки з ним до ветеринара. Повернулась з хорошими новинами: у малого збережені всі рефлекси, не може ходити через те, що має рахіт. Треба годувати і ще раз годувати, а також давати спеціальні собачі вітаміни. Очухається…

Соня була невимовно вдячна Ганні Федорівні за те, що та прихистила її. Довіряла їй з дитинства. Поряд з нею розсіювались Сонині страхи. Запитання «Як жити далі?» вже не вкидало її у прірву відчаю, не відбирало здатності міркувати.

Наступного дня примчав Василь. Соня в цей момент сиділа на підлозі в кімнаті. Гралася з цуциком: зробила з паперу кульку й кидала недалеко від нього, а він доповзав до неї і якомога швидше намагався повернутися зі здобиччю. Соня тішилася, що песик став уже набагато краще рухатись, і розважала себе тим, що придумувала йому різні імена. Жодне з тих, які приходили в голову, не пасували малому.

Почула, як подзвонили у двері, як Ганна Федорівна пішла відчиняти. Прозвучало її ім’я. Відразу впізнала голос – чоловік! Встала з підлоги, зібралась із силами, щоб зустріти його без страху. Але все ж підтягнула ближче до себе песика, наче він, такий маленький, міг її захистити.