Маленький рятівник

Василь стояв у дверях окремої палати, в яку Соню перевезли після його розмови з головним лікарем. Він оплатив на декілька місяців наперед усе, що було необхідним для лікування та догляду за його дружиною.

Довго дивився на молоду жінку, яка спала глибоким сном під дією медичних препаратів. Цей сон без сновидінь звільнив на якийсь час її душу від страждання. Вона, виснажена горем, дуже бліда,  була по-особливому прекрасна.

Витончений овал лиця – немов ескіз незавершеної картини Сандро Ботічеллі, якого Соня любила найбільше з усіх художників епохи Відродження. Довгі пухнасті вії охороняють спокій заплющених очей. Розслаблені ніжні вуста, здається, готові за мить розкритися в чарівній посмішці. Спляча Красуня зі старої доброї казки, проте будити її поцілунком у Василя не було бажання.

Дивився на неї, наче востаннє, наче прощаючись. Його не турбувало почуття провини за те, що накричав на Соню під час похорону, звинувачуючи у смерті донечки. Не мучило сумління, що залишив її саму на кладовищі, наодинці зі смертю, що, можливо, саме через це вона тут, у психлікарні.

Він не думав учора про Соню. Була більш, ніж вагома, причина, яка виправдовувала його у власних очах.

У батька Василя, який до останнього мужньо тримався, відмовило серце. Коли рідні та близькі зібралися за поминальним столом, Павло Дмитрович встав і попросив усіх присутніх пом’янути за християнським звичаєм Наталочку – «мою Щебетушку, мою Зіроньку, радість мого життя…».

Більше не зміг вимовити ні слова та й впав, як підкошений. Василь кинувся робити штучне дихання, масаж серця. Ще до приїзду швидкої зробив необхідні ін’єкції. Урятував. До ранку разом з мамою чатував під дверима реанімації, допоки черговий лікар не повідомив, що небезпека минула – тато буде жити.

Почувши ці слова на світанку, у сірому лікарняному коридорі, Василь уголос заплакав, не соромлячись ні персоналу, ні хворих, для яких тільки-но розпочинався ще один день лікарняного життя. Нехай, з хворобами і болями, але ж – життя!

Наталя Андріївна витирала тремтячими пальцями його і свої сльози. Лагідно повторювала, що треба жити, що будуть ще дітки, а вони ніколи не перестануть любити і пам’ятати маленьку…

Василь цілував мамині руки, смиренно підкоряючись жорстокості земного буття, гірко оплакуючи втрату донечки й водночас звільняючись від тягарю страху і розпачу… Він завжди був сильним, хоча вчора здалось, що зламався, що не зможе пережити несправедливого удару долі, який забрав у нього найдорожче…

Після випробувань цієї ночі, щасливого порятунку батька, з’явилась хитка надія – вони зможуть вистояти, його родина: мама, тато і він. Усе зможуть разом перебороти…

А Соня… Соні він нічим не допоможе… Розумів, що їй не менш боляче, ніж йому, проте не прагнув розділити з нею своє горе. Через те, що був стовідсотково упевнений: не хоче, щоб вона була матір’ю його майбутніх дітей. Якщо зважиться колись їх мати… Не хоче більше так любити і так страждати. Не варто віддавати комусь своє серце і душу до останньої крихти. Завжди потрібно залишати щось… тільки для себе… Інакше вижити не можливо.

Павло Дмитрович дрімав, артеріальний тиск і ритм серця були в межах норми, тому Василь після розмови з лікарями відвіз маму додому. Хотів залишити її на Соню й повернутись у лікарню до батька, однак дружини вдома не було. Розсердився. Лише пізно ввечері з’явилася думка: «Куди вона могла подітися?». Дзвонити Вірі Володимирівні, у якої вона, скоріш за все, залишилась, у таку пізню пору було незручно.

Вранці виявилось, що після кладовища ніхто із знайомих Соню не бачив. Обдзвонив усі лікарні міста – без результату. Про психоневрологічну клініку якось не подумав, підказала Наталя Андріївна. Подзвонив у приймальне відділення, там відповіли, що Софія Задорожна до них не потрапляла, але вчора з кладовища привезли молоду жінку, яка нічого не пам’ятає. Описали, як виглядає, у чому була вдягнута. Василь зрозумів, що це – Соня.

Не помчав відразу. Перед тим, як їхати до неї, відвідав батька. Так Василь визначив свої нові пріоритети, розпочав нове життя, у якому на першому місці були батьки, дім, бізнес, але більше не було місця для Соні…

***

Соню протримали в лікарні півроку. Пам’ять повернулася до неї, проте дуже вибірково. Вона впізнала Віру Володимирівну і Ганну Федорівну, які часто провідували її, згадала якісь фрагменти свого дитинства, рідну бабусю... Однак не знала, хто такий Василь Задорожний і ніяк не реагувала на ім’я Наталочка. Ніколи не відповідала на будь-які запитання і ніколи нічого не просила. Вона немов розучилася говорити.

Молода жінка була дуже тихою і слухняною пацієнткою. Увесь медичний персонал відділення неврозів та граничних станів симпатизував їй. Соню не будили, як інших хворих о шостій годині ранку миттям підлоги. Якщо вона спала під час сніданку, їй залишали їжу і теплою приносили в палату.

Старша медсестра Лідія Михайлівна, єдина донька якої поїхала на заробітки в Італію і вже багато років не приїздила в Україну, заходила до Соні кожного дня і часто залишалася після роботи в її палаті до пізнього вечора. Якщо Соня в цей час спала, то Лідія Михайлівна тихо сиділа в куточку і вишивала. А якщо не спала, то читала їй вголос товстелезний роман Чарльза Діккенса «Крихітка Дорріт». Їй здавалося, що після цієї книги до Соні не приходять страшні сни, від яких вона прокидалася й відразу починала співати колискову.

Лідія Михайлівна сама не розуміла, чому так прихилилася до цієї чужої дитини. З нетерпінням чекала, коли Соня почне розмовляти. Проте ні найкращі ліки, ні сучасні психотерапевтичні методики не дали результату. Ніжний голос Соні лунав лише тоді, коли вона, немов у трансі, співала свою тужливу пісню.