Наталочка

Соня вступила до педагогічного університету. Старанно вчилася, багато малювала і вже з другого курсу працювала у місцевому видавництві художником, виконуючи невеликі замовлення.

Іван Григорович зовсім кинув пити. Так і не зміг пробачити собі, що в останні хвилини життя дружини, з якою прожив піввіку душа в душу, не був поряд із нею. Почуття вини безупинно гризло його зсередини. Серце не витримало, і через три роки він помер від інфаркту.

Соня залишилась одна на цілий світ. Близьких подружок вона не мала. Тільки Василь усі ці роки намагався бути поряд з нею, хоча вже й не був її сусідом.

На місці ощадкаси, яка колись займала більшу частину першого поверху їхнього будинку, тепер був комерційний банк. Керівництво банку викупило квартиру Василевих батьків. Родина Задорожних переїхала жити в заміський будинок.

Кожної суботи Василь приїжджав зі Львова і приходив до Соні з квітами та цукерками. Запрошував на концерти, виставки живопису, в театр... Дарував Соні дорогі книги з репродукціями видатних художників, а на двадцятиліття зробив їй надзвичайний подарунок, про який Соня навіть мріяти не могла. Разом із оберемком білих троянд і шоколадним тортом вручив їй немаленький пакунок, обгорнутий сріблястим папером.

Соня акуратно зняла красиву обгортку (ще пригодиться для її дизайнерських ідей) й не повірила власним очам. Це був ноутбук. Хотіла сказати, що не може прийняти таку дорогу річ. Василь випередив її. Запевнив, що купив ноутбук за власні, чесно зароблені гроші (під час канікул працював в одній із батьківських аптек), і вона буде останньою дурепою, якщо відмовиться, бо ця річ вкрай необхідна їй для роботи. Відразу зрозумів, що був занадто брутальним:

– Вибач, я дуже хочу, щоб ти прийняла мій подарунок. Підключимо Інтернет, і де б я не був, завжди зможу побачити і почути тебе. А ти зможеш слухати музику, дивитись фільми, які любиш, знатимеш усі новини. І взагалі – це класно!

Соня мимоволі звикла до такої постійної уваги, і коли Василь поїхав на півроку до Німеччини за програмою студентського обміну, з подивом усвідомила, що нудьгує без нього і рахує дні до його приїзду. Василь повернувся і відразу прийшов до неї:

– Соню, я не впевнений у твоїх почуттях до мене. Але не зважаючи на це, там, в Німеччині, я остаточно зрозумів: хочу, щоб ти і тільки ти стала моєю дружиною. Через півроку ми завершуємо навчання. Думаю, нема чого тягнути. Я тебе люблю. Ти ж знаєш про це ще зі школи. Виходь за мене заміж.

Соня розгубилася, а Василь водночас впевнено і м’яко додав:

– Відповідати сьогодні не потрібно. Прийду, коли покличеш.

Поклав на стіл оксамитовий червоний футляр у формі серця й пішов. У футлярі лежала золота обручка з маленьким діамантом.

***

Після не надто романтичного освідчення Василя, цілком відповідного його звичній манері спілкуватися, дівчина довго не могла заснути. Вона повинна була прийняти рішення, від якого залежало її майбутнє.

Чи можна вийти заміж не за коханого, а за вірного друга?

Соня не кохала Василя. Поважала, цінувала, однак жодного разу не уявляла себе в його обіймах. Багато років тому вона віддала своє серце іншому. Незліченну кількість разів згадувала Сергія. Ту ніч, коли померла бабуся, і особливо – останню розмову. Картала себе кожного разу за те, що не знайшла тоді таких слів, які б пояснили Сергію, чому не поїде з ним до Києва. Нарікала на свою гординю, яка не дала їй відкритися, промовити лиш два слова: «Кохаю тебе…».

Кожного разу, коли Сергій приїжджав додому, Соня терпляче виглядала його у вікні й неначе випадково виходила назустріч. Кожного разу чекала, що він зупинить її, заговорить, і радість повернеться в її самотнє життя. Але він проходив мимо, байдуже вітаючись, а їй жодного разу не вистачило сміливості самій заговорити з ним.

З кожним днем, тижнем, місяцем, роком надія бути з коханим слабшала й слабшала, поки не перетворилась на тонкий промінчик світла в її зболеній душі. Тепер від неї залежить, чи буде цей вогник і далі зігрівати її серце, чи згасне, якщо вона погодиться стати дружиною Василя.

Наступного дня пішла до бабусі. Після смерті Марії Петрівни Соня щотижня, а інколи й кожного дня, ходила на кладовище. Розмовляла з бабусею, розповідала про все-все: навчання, роботу, домашні клопоти…

– Бабусю, я так скучила за тобою… Без тебе життя змінилося – сумно й тяжко мені. Нічого не можу з собою зробити…

– Донечко моя, не сумуй… Час мине, стане легше…

– Ой, бабусечко, вже стільки часу минуло, як пішла ти від мене, а мені все не світліє …

– Сонечко, ще трішки... Почекай… Не встигнеш оглянутися, як зустрінеш долю свою й не будеш більше самотньою… А коли діточки народяться, станеш щасливою. Немає більшого щастя, ніж тримати в обіймах своє дитя.

– Боюся, не зустріну долю свою, загубила я її…

– Не думай так, дитинко, своєї долі нікому ще оминути не вдалось…

Від п’яти років і десь до дванадцяти Соня, коли залишалася вдома сама, без дорослих, годинами гралася в одну й ту ж гру. Вона – мама. У неї четверо діток: дві донечки – ляльки Анжеліка і Вероніка і два синочки – ведмедик Мишко і зайчик Антось. Вона одягала своїх діток, годувала, розповідала казки, вкладала спати… Свого чоловіка вона уявляла схожим на тата, якого трохи пам’ятала. Він був високий-високий, міцної статури з білосніжною щирою посмішкою на доброму обличчі. Коли бабуся захворіла, Соня перестала гратися.