Дитинство

Сергій знав про життя Соні все, до найменших дрібниць. Крім останніх семи років.

У їхньому будинку було лише чотири квартири. На другому поверсі - три. У другій жили Ярські – мама, бабуся і Сергій. Зліва, у третій – Соня з бабцею і дідом, навпроти, у четвертій – Ганна Федорівна. Квартира під номером один, зрозуміло, знаходилась на першому поверсі. У цій квартирі жив найкращий друг Сергія – Василь Задорожний разом з батьками. Решту площі першого поверху займала ощадкаса.

Невідомо, які вищі сили так розпорядилися, але діти були однолітками і навіть дні народження усіх трьох святкували в один і той самий місяць – травень. Весела трійця не розлучалася від того часу, як вони перестали повзати і почали ходити.

Віра Володимирівна жартома називала їх рівностороннім трикутником. Перша тріщинка в трикутнику з’явилась, коли діти стали першокласниками.

За партами в класі, як відомо, можна сидіти лише по двоє. Вони сіли за останню втрьох. Їхня вчителька, Ніна Олексіївна, дозволила їм так досидіти до кінця першого шкільного дня. Залишила трійцю після уроків, розсудливо пояснила, чому так не можна, і запропонувала самим вирішити, хто завтра буде сидіти удвох, а хто – за іншою партою.

Додому вони не йшли, а плентались, не знаючи, що з цим робити. Першим почав Василь:

– У нашому класі сьогодні всі посідали – хлопці з хлопцями, дівчата з дівчатами. Так заведено. Тому ми з Сергієм маємо сидіти разом, а Соня – окремо. Але в класі є лише одне вільне місце – за першою партою. Там сидить Дмитрик, і Соню посадять разом з ним. Соню, ти хочеш сидіти з Дмитром за першою партою?

– Ні, не хочу! – відрубала Соня.

– Отже, – продовжив Василь, – хтось із нас має сидіти з Сонею, а хтось – з Дмитром. Але хто?

На цьому його цілком логічні міркування зайшли в глухий кут. Вони ще трохи помовчали. Іншого виходу не було, крім зіграти у «камінь, ножиці, папір». Вони завжди так визначалися у спірних питаннях. Сергій викинув ножиці, а Василь – камінь. Сергій програв. Проблему було вирішено, і вони жваво покрокували додому. З того часу і до останнього шкільного дня Соня завжди сиділа за однією партою з Василем.

У сьомому класі Сергій раптом зловив себе на думці, що було б добре, якби Василь переїхав жити в інше місто або хоча б – в інший мікрорайон або, врешті, перейшов у інший клас! Перевіреній часом, загартованій у спільних «подвигах» міцній чоловічій дружбі загрожував безславний кінець.

А все через Соню.

Так буває лише, коли тобі тринадцять.

Того літа вони втрьох були разом щонайбільше тиждень. Василя від початку канікул заслали до баби з дідом на село, у липні він з батьками поїхав в Одесу, а в серпні – до Болгарії, практикуватися в англійській мові у міжнародному дитячому таборі. Батьки Василя були власниками декількох аптек, жили в достатку, почали будувати заміський будинок.

Сергій на початку канікул уперше пройшов пластунський вишкіл у Карпатах. А потім вони з мамою поїхали до моря, теж вперше, на старому горбатому «Запорожці», який ще до народження Сергія купив дід Владко.

Лише Соня все літо була вдома. Навесні її бабця, Марія Петрівна, раптово захворіла, довго лежала в лікарні. Відколи повернулася – не піднімалася з ліжка. Дід, Іван Григорович, розгубився, занепав духом. Усі домашні справи впали на Соню. І дача, шматочок землі з халупкою, збитою з дерев’яних дощок, тепер була її заморокою: шість соток, завдяки яким вони від осені до весни мали свою картоплю, усіляку іншу городину, яблука, груші, а ще – варення з малини, смородини, полуниць…

Зібралися всі троє докупи лише в кінці серпня, перед початком навчального року. Сергій і Василь уже більше години чекали на Соню в дворі, у альтанці, обвитій диким виноградом. Цю альтанку побудували давно, відразу після війни. Любили, берегли і доглядали її всі, хто жив у старому будинку, бо такої більше ніде у місті не було.

Хлопці ділилися літніми враженнями і так захопилися, що не помітили свою подружку. Соня тихенько підкралася до альтанки, хотіла їх налякати. Передумала на останньому кроці. Розсердилась на них через те, що все літо віялись десь без неї по світах. Ось тепер їм весело, торохкотять, немов сороки, спинитись не можуть. А вона, що вона розкаже їм про це літо? Ні-чо-го.

І все ж радість від зустрічі блискавкою розвіяла роздратування. Стояла і замилувано дивилась на них величезними на схудлому личку очима. Сила провидіння, захована десь в глибинах кожної жіночої душі, прокинулася в її дівчачому сердечку і зашепотіла: «Запам’ятай! Запам’ятай цю мить, цей веселий хлопчачий сміх твоїх друзів. Запам’ятай ці промені сонця, які через візерунок виноградного листя ніжно торкаються їхніх облич. Життєві випробування ще не залишили на них своїх відзнак. Усе попереду… Інше, невідоме життя чекає завтра на них. І на тебе…»

– Сонька! Ну, де тебе носить? Совість у тебе є? – повернув її до реальності Василь, який ніколи не запізнювався сам і завжди вичитував друзям за звичку запізнюватись.

– Соню, справді – це вже занадто, – підхопив Сергій і замовк…

Ця дівчинка, що стояла перед ними… Соня?.. Соня – їх надійний товариш, щирий друг і побратим, хоча й жіночої статі? Соня, яка бігала швидше за них, витворяла на роликах таке, що аж дух забивало від захоплення, буцала з ними у футбол і майстерно грала в «дурня», жодного разу не програвши?.. Завжди з короткою стрижкою, в джинсах і футболці, у незмінній червоній кепці з довгим козирком?...