Повернення додому

***

Потяг прибув точно, хвилина в хвилину. Місто за чотири роки, здавалось, не змінилося. У цей весняний погожий вечір вулицями середмістя гуляло багато молоді. На площі перед драмтеатром ганяли підлітки, хто – на велосипедах, хто – на роликах. Молоденькі стрункі мамочки з малюками в яскравих возиках емоційно обмінювались досвідом. Старші заклопотано поверталися з роботи додому. Тривало звичайне людське життя …

Сергій з мамою жили в старому, побудованому ще за Австрії будинку. Квартира на другому, останньому, поверсі починалася з крихітного, два на півтора метра, передпокою. З нього двері відразу вели до кухні, яку мама ніколи не називала кухнею, хоча там стояли газова плита, мийка, шафки з посудом, круглий стіл, а ще – велика грубка, обкладена старовинними кахлями з опуклими візерунками на сільськогосподарську тематику. То була справжня городня енциклопедія. На ній можна було угледіти і моркву, і гарбуз, і часник, і квасолю… Не перелічити все! Коли, ще за Радянського Союзу, в будинку міняли пічне опалення на централізоване, бабуся не дозволила розбити грубку й батареї опалення прилаштували до неї.

«Графська зала» – ось так жартома і трохи з гордістю називала мама цю кімнату, бо вона мала площу майже тридцять квадратних метрів і завжди була центром усього важливого й веселого, що відбувалося у них вдома.

З вітальні двері відчинялися до другої кімнати, а через коридорчик – до третьої, тобто всі кімнати в їхній квартирі були прохідними. За сучасними стандартами квартира, хоча й велика, мала б вважатися незручною, але Сергію вона завжди дуже подобалась.

Справа в тому, що квартира мала ще одну особливість: стеля в ній була висотою чотири метри, і коли п'ятнадцять років тому в будинку робили капітальний ремонт, мама придумала побудувати в кімнатах на висоті двох метрів антресолі. На антресолі вели різьблені дерев’яні сходи. У першій кімнаті мама влаштувала на них квітник і бібліотеку, бо книг і квітів у них вдома була сила-силенна. У другій, трохи меншій, на антресолях помістилися торшер і старовинний диван, якому спочатку вкоротили ноги, а потім оббили новою барвистою тканиною з візерунком у "турецькі огірки" (так казала бабуся), завдяки чому він отримав власне ім’я – «Диван-Султан». Сергій відразу його собі заграбастав, хоча ніхто більше й не претендував.

Завертаючи від центральної площі на свою вулицю, він з тривогою думав, якою застане квартиру. Ось і двері їхнього під’їзду, як завжди навесні свіжопофарбовані в ясно-зелений колір. Сергій повільно зійшов сходами на другий поверх. Відколи літак приземлився, ключ від квартири він міцно тримав у руці, наче боявся загубити. Завмер, не наважуючись відчинити. Не помітив, скільки часу простояв під дверима. Раптом почув, як грюкнули двері під’їзду, хтось, по-старечому човгаючи, почав сходити нагору. Сергій квапливо встромив ключ у шпарину замка, аби швидше сховатися від розпитувань сусідів. Однак спинився…

Людина, що піднімалась, почала співати. То була жінка, її голос, низький, немов надірваний чи застуджений, тихо-тихо виводив тужливу мелодію. Сергій намагався зрозуміти слова пісні і врешті здогадався – жінка співала колискову:

Ой, баю, мій баю,

Пісню заспіваю,

Щоб дитятко спало,

Горенька не знало.

А-а, а-а, а!

Щоб дитятко спало,

Щасливим зростало,

А-а, а-а, а!

Щоб дитятко спало,

Здоровим зростало,

А-а, а-а, а!

Ой, мій баю, баю,

Пісню заспіваю,

А-а, а-а, а!

Коли звучало «А-а, а-а, а!», голос втрачав силу, і здавалось – ось зараз він нарешті замовкне! Щось таке було в цьому «А-а, а-а, а!», таке, що Сергієві не було сили того чути. Швидше б відчинити двері! Однак не міг поворухнутись. Вибух болю й відчаю припечатав ноги до підлоги, запульсував у скронях, загуркотів у вухах. Вибудуваний, вистражданий душею захисний панцир враз тріснув, як шкаралупа перестиглого кавуна.

Неначе в тумані, побачив її між півколонками, що обрамляли арку сходів. Маленька зіщулена постать. На голові – темна хустка з вицвілими квітами по краю. Тіло губиться під плащем чоловічого фасону, завеликим і дуже довгим, схожим на військовий стрій. З-під нього видніються грубі чоловічі черевики. «Безхатько, – майнула думка. – Чому вона тут?» Швидко прийшло просте пояснення. Горище. Будинок мав велике горище, на яке вели зручні сходи. Сергій у дитинстві годинами грався там. Напевно, то її тимчасовий прихисток.

Жінка, не помічаючи його, спинилася, повернулась у бік арки і тихо покликала:

– Філософ!

Раптово гостре бажання обов’язково побачити супутника жінки з дивним іменем Філософ підштовхнуло Сергія нерішуче ступити півкроку назустріч.

У ту ж мить заціпенів від несподіванки – на нього мчав здоровенний патлатий чорний пес. Інстинкт самозбереження змусив його відскочити й притиснутися до дверей квартири. Звір різко спинився перед незнайомцем, затуляючи собою жінку. Вона, не підводячи голови, рушила далі й завернула в закуток, де знаходилась господарська комірчина.

Собака погрозливо загарчав, демонструючи білосніжні ікла. Його темно-карі, майже чорні очі  наказували Сергію: