Частина 1. КОЛИСКОВА

Сергій

Останній раз він бачив маму чотири роки тому. Прилетів з Канади, не попередивши, на тиждень Великодніх свят. Для неї це був справжній сюрприз. У травні Сергій мав захищати магістерський диплом, і мама була впевнена, що зустрінеться з ним лише в червні.

Після закінчення школи Сергій вступив до Національного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність «біофізика». Відмінно навчався всі п’ять курсів і блискуче захистив дипломну роботу, яка була присвячена дослідженню нервової системи садових равликів в умовах невагомості. У космос Сергій разом зі своїми равликами полетіти ніяк не міг, тому побудував з підручних засобів міні-установку, що створювала ефект невагомості. Усі співробітники лабораторії, від сивочолих докторів наук до жовторотих першокурсників, збігалися дивитись, як кумедні тваринки літають у невеликій прозорій камері. При цьому пронумеровані піддослідні випускали великі й малі бульки, а співробітники лабораторії закладалися на пиво, хто ж із них видує найбільшу.

Попри «цирк», влаштований Ярським під час захисту диплому, Державна екзаменаційна комісія визнала його роботу однією з кращих і рекомендувала до участі в конкурсі грантів для молодих науковців, який щорічно проводить уряд Канади. Проєкт Сергія переміг. У нагороду він отримав стипендію на два роки магістерської програми в Едмонтонському університеті, одному з провідних наукових центрів у галузі природничих наук.

Життя в Канаді налагодилось якось відразу. Його доброзичливо зустріли в суперсучасній лабораторії під керівництвом професора Джека Шостака. Той був з родини українських іммігрантів першої хвилі, пам’ятав своє коріння й вільно розмовляв українською. Професор запропонував Сергію працювати над цікавою і надзвичайно складною проблемою відновлення нервових клітин за допомогою нанотехнологій.

Ярський швидко звик до комфортного побуту студентського містечка, привітних канадців, чудових краєвидів, які так нагадували рідний край. Сумував лиш за мамою.

За півроку до завершення навчання магістерська робота була готова. Отримані молодим ученим результати відкривали нові можливості в лікуванні важких уражень мозку людини. Професор Шостак повідомив Сергію про продовження гранту для нього ще на рік. Окрім того, дослідження Ярського настільки вагомі, що вчена рада університету рекомендує його до захисту докторської дисертації, якщо, звісно, він сам не проти. Сергій з радістю погодився. Попросив дозволу поїхати додому. То був останній тиждень, який він провів разом з мамою.

Рівно за рік відбувся успішний захист докторської дисертації Сергія Ярського. Приємною несподіванкою стало те, що йому відразу запропонували роботу. Що могло бути кращим для вченого-початківця, який ще п’ятнадцятилітнім хлопчаком мріяв про Нобелівську премію з біофізики! Мама дуже зраділа, та й відразу засмутилася, бо Сергій подав документи на оформлення імміграції. Він вирішив залишитися в Канаді назавжди і якомога швидше забрати маму до себе. Для цього було потрібно багато і наполегливо працювати, щоб купити в кредит власне житло. Через те у свою першу відпустку науковця він не полетів додому, а працював чорноробом на будові в бригаді своїх земляків, вихідців з України. І наступні відпустки також...

***

Мама загинула першого грудня. Її збило авто на пішохідному переході між двома школами в самісінькому центрі міста. Водій був п’яний, мов чіп. Мобільний телефон мами безжально розчавили колеса іномарки. Рідних у неї, крім сина, не було. По-справжньому близька людина, сусідка Ганна Федорівна, могла б допомогти, бо мала і адресу, і номер телефону Сергія, однак на той час вона була відсутня, гостювала у молодшої сестри в Польщі. У маминому робочому щоденнику знайшовся номер телефону лабораторії, в якій працював Сергій. Колега мами, вчителька англійської мови, зателефонувала за цим номером. На другому кінці слухавки автовідповідач повідомив, що доктор Ярський бере участь у міжнародному науковому експерименті й перебуває за межами Канади, тому, на жаль, зв’язатися з ним наразі неможливо, повернеться в Едмонтон напередодні Різдва.

День першого грудня того року був вівторком, маму поховали в п’ятницю, а Сергій дізнався про те, що вона померла, лише за три тижні. Летіти в Україну не мало сенсу. Він переказав кошти до благодійного фонду школи, в якій працювала мама, та написав декілька слів подяки педагогічному колективу, котрий взяв на себе усі клопоти по її похованню.

Від моменту, коли Сергій почув про смерть мами, його без зупину роздирав на шматки гострий біль. Він не міг би пояснити, що саме у нього болить – голова, рука, нога, серце… Боліло все тіло, йому незручно було сидіти, лежати, стояти. Він міг лише ходити. Ненавидів себе за все… На роботу з’являвся через силу, руки не слухались, у голові – жодної думки, не те що розумної. Відчував себе безпорадним, ні на що не здатним… Схаменувся лише тоді, коли спалив дорогий наносенсор для оптичного аналізатора електронного мікроскопа. Йому навіть не дорікнули за це, не вирахували збитки із заробітної плати, як він очікував. Запропонували піти у відпустку. Таке співчутливе ставлення чужих людей розвіяло пелену отупіння. Він повернувся в гуртожиток, увімкнув комп’ютер. Швидко знайшов мамине фото і, не відриваючи погляду від рідного обличчя, наказав собі: «Зберись!». За хвилину відкрив електронну пошту й почав писати…

Мамо, мені дуже страшно. Мені ще ніколи не було так страшно. Ні тоді, коли в п’ять років ти вперше взяла мене з собою до Києва і я загубився в універмазі «Україна». Ні тоді, коли в дев’ять років упав з верхівки дерева, і мене швидко везли в операційну, а ти ще не встигла примчати в лікарню. Ні тоді, коли в сімнадцять складав вступні іспити до університету ...