5.1. Двісті десять

Ввечері Данило був вичавлений, як лимон. Першу половину дня довелось мотатися містом на доставці, після п’ятнадцятої — поїхав до школи, аби допомогти Вадиму Валерійовичу з підготовкою до турніру. Потрібно було впорядкувати списки учасників, відписати в батьківські чати, порахувати вартість участі. Вже наприкінці вересня мала відбутися перша гра одразу для двох вікових категорій — U8 та U12. 

Данило завжди був по інший бік — серед учасників, і тільки тепер подивився на підготовку до турніру інакше. Морочливо. Але цікаво. Ех, як би йому хотілося відгорнути час назад, повернутись у ті роки, коли він був дитиною і, сповнений натхнення, ступав на газон. Як вони раділи забитим голам та перемогам, як засмучувалися, коли щось не вдавалося. Здавалося, цей вайб буде нескінченним, але все сталося не так, як гадалося. 

Хлопець якраз вийшов із парку і прямував до будинку, коли коліно відгукнулося тупим болем. Це, певно, була психосоматика. Щоразу, коли він роздумував про свою невдалу футбольну кар’єру, стара травма, наче насміхаючись, нагадувала про себе. 

Юнак на хвилину зупинився і мимоволі торкнувся коліна. Сутінки згущувалися, йому здалося, що хтось затримав на ньому погляд. Данило підвів очі. Алеєю по той бік озера прогулювалася Даша. Артем, як ураган, нісся попереду, розмахуючи палицею перед собою. Дівчина зупинилася і схилила голову набік, немов питала, чи з ним усе добре. Данило тільки кивнув і махнув рукою — мовляв, не хвилюйся. 

Якби не паркове озеро між ними, він би підійшов ближче, щоб привітатися. Можливо, запросив би Дашу до кав’ярні, пригостив кавою, розпитав би про квартиру 210. 

Хоча стоп. 

Данило випрямився і подивився вслід білявці. Вона вже прямувала до виходу. Замість того, щоб поговорити з дівчиною про щось типовіше, життєвіше, в голові Данила Лихоїда вже вимальовувався геть інший план — розпитати. Бо її реакція була дивною. Енергетика, кажете. Бачив він цю енергетику під ванною. І назвав би її — «енергетищем». 

Як би там не було, сьогодні поговорити з Дашою не вдалося. 

Данило не був голодним, єдине, чого йому по-справжньому хотілося, — спати. Повіки буквально злипалися. Перед тим як завалитися в ліжко, хлопець зазирнув до ванної. Довга бахрома на жовтій ширмі вже встигла зібрати пилюку з брудного кахелю. Хлопець зазирнув за тканину — густа чорна порожнеча, холод і легкий запах підвальної вогкості. Ніби щось нереальне змішалося із чимось цілком звичним для київської дев’ятиповерхівки. 

Данило відступив. Ані натяку на тепло, ані іскри зеленого світла — ніщо не віщувало про те, що дівчина знову з ним заговорить. Тоді юнак, трохи розчарований — сам не розуміючи чому, — повернувся до кімнати. 

Сон зморив його миттєво. Але того разу він знову не подарував відпочинку. Мозок малював яскраві образи, настільки реальні, що Данилові здавалося, ніби все відбувається насправді: він відкинув жовту скатертину, ступив у чорний кисіль і опинився... у власній квартирі, тільки в її дзеркальній версії. Ті самі меблі, але вкриті чимось на кшталт зеленого пороху — він лежав тонким шаром на всіх поверхнях і дрібно мерехтів. 

Двері на балкон були відчинені. Місто тонуло в брудно-сірому тумані. Дівчини ніде не було. Навкруги взагалі не було ні душі, і тоді Данило вирішив вийти на сходовий майданчик. Знову ті самі відтінки — коричнево-сірі, і пил, яким були вкриті і стіни, і двері ліфта. Останні методично то закривалися, то відкривалися з глухим клацанням. 

Погляд хлопця зачепився за квартиру 210. Темна щілина між одвірком і дверима ніби пропонувала увійти. Данило потягнув ручку на себе, і морок розсіявся. Тут сепія перетворилася на сірість. Інтер’єр доволі сучасний — такий ремонт був актуальним років десять-п’ятнадцять тому. Перша кімната виявилася порожньою. Судячи з обстановки, вона слугувала за вітальню. Друга — більше нагадувала спальню для подружжя: шафа-купе і високе двоспальне ліжко, а навколо - заленувато-сірий замилений туман.  

З кімнати в кінці коридору доносилися голоси. 

Данило наблизився і відчинив двері. Дитяча. Диван і двоповерхове ліжко. Іграшки, зошити, книжки де-не-де безладно розкидані. Чорноволоса дівчина у старомодній сукні сиділа на підлозі, а поруч — світловолоса дівчинка з виразними зеленими очима. На вигляд років п’ять. У руках — невеличкий рожевий заєць, губи невдоволено підібгані. 

— Я хочу додому, — сказала дівчинка. 

—  Ти досі не звикла? 

— Я хочу до батьків, — вона похнюпилася. 

—  Вони не повернуться. 

Данило застиг. Плечі чорноволосої дівчини напружилися. Він зрозумів, що вона ось-ось повернеться і, незважаючи на надзвичайно сильне бажання подивитися їй в обличчя, Данило відступив, розвернувся і майже навтьоки кинувся з квартири 210. 

Він прокинувся серед ночі. Цівка поту затікала під футболку, а в голові стояв туман. Він відчував себе геть розбитим від втоми.