5.0. Ширма

Кава смакувала гірко. Данило відставив кружку на підвіконня й зайшов назад до кімнати, а звідти — до ванної. Світло спалахнуло, і хлопець отетеріло витріщився на стіну. За ніч діра не просто збільшилася на кілька сантиметрів, вона розрослася до розміру, крізь який легко могла пролізти доросла людина, щоправда, по-пластунськи. 

Хлопець завмер біля одвірка, не вірячи власним очам. За отвором було темно. Не просто темно — там панувала справжнісінька густа чорнота, наче щільну акрилову фарбу антрацитового кольору залили в діру, і вона якимось дивним чином зависла в невагомості. Данилові навіть на мить здалося, що чорнота ворушиться. 

Він не вискочив у коридор і не зачинив нажахано двері. Лише дістав телефон і відписав Гаррі коротке повідомлення: «Це триндець».  

СМС покрутилося, але так і не полетіло до адресата. 

Данило увійшов до ванної й опустився на холодну кахляну підлогу, а потім простягнув руку, торкаючись чорного киселю. Пальці обдало холодом. Порожнеча нагадувала в’язкий дим, що чіплявся за шкіру. Тонкі нитки на кілька секунд торкнулися пальців, розтягнулися й відчепилися. 

Хлопець не міг відвести погляду від цього маленького театрального дійства. 

А тоді всередині чорноти замерехтіло смарагдове світло — маленький, ледь помітний вогник, наче світлячок, що наближався й поступово виростав. Холод почав розсіюватися, а зелене світло немов віддавало теплом — ледь вловимим, але відчутним. А потім посеред забарвленої в зелене темряви з’явилася рука. 

Дотик пальців був теплим і приємним. Даня відчув, як хтось ніжно провів по кісточках його пальців. Серце шалено заколотало, а потім зробило кульбіт, провалюючись у п’яти. 

Він розумів, що відбувається щось дивне, але не міг змусити себе відступити. 

— Ти можеш зайти, — темрява заговорила вже знайомим голосом, ніби виводячи Данила із заціпеніння. 

Він відсмикнув руку й відійшов до протилежного кута. 

— Ти мене боїшся, — спокійно промовила дівчина. Її рука знову розчинилася в цупкому димі. 

—  Не щодня з тобою розмовляють з-за стіни неіснуючої квартири, — Данило знайшов у собі сили пирхнути. 

— Чому неіснуючої? Вона існує, як і твоя. В одному просторі. Але паралельно. 

Данило хмикнув. 

— Паралелі не перетинаються, — жарт вирвався якось сам собою. 

Ненадовго запала тиша. 

— Якщо я тебе так сильно лякаю — просто закрий отвір. І обіцяю, ти більше мене не побачиш. І не почуєш. 

Цікаво виходить. Вона говорить так, ніби раніше він висловлював бажання познайомитися. 

Ох і жесть відбувається. 

Данило ще раз глянув на стіну. Тепер одним мішком ремонтної суміші не відбудешся. 

Він з силою клацнув вимикачем і вийшов у коридор. Та вже за кілька хвилин повернувся із жовтою скатертиною з бахромою в руках. Саморізи, скотч і трохи спритності — і вуаля: ширма, що відділяла його сірий, просякнутий війною та тривогами світ від світу, звідки говорила незнайомка, була змайстрована. 

Чому не закрив отвір? 

Ну, бо не вірив у щирість дівчини. Навіщо дарма витрачати будматеріали? 

Точно через це? 

Ну, не зовсім. Бо відтепер йому стало по-справжньому цікаво.