4.2. Марево

Данило волів би ще трохи поспілкуватися з Дашею, зокрема щодо квартири № 210, але не тільки тому. Дівчина здалася йому приємною, а думка про те, що непогано було б розширити коло знайомств, видавалася цілком здоровою. 

На сходовій клітині хлопець ненадовго затримався біля сусідських дверей. Броньовані, обтягнуті гладкою темно-бордовою екошкірою, із золотистим значком «210» посередині, вони — на контрасті з його власними — здавалися доволі сучасними. 

Хлопець крадькома озирнувся. У під’їзді тьмяно горіла брудна лампа, розсіюючи бліде світло по стінах. Данило трохи потупцював і зробив крок убік, наблизившись до дверей. Несміливо простягнув руку й торкнувся хромованої ручки. Смикнув — замок клацнув. На секунду хлопцеві навіть здалося, що двері зараз відчиняться, але марно. Як і варто було очікувати, двері сусідської квартири були замкнені. 

Данило тихо хмикнув. 

От телепень. 

Питання було не в тому, на що він узагалі розраховував. Питання було геть в іншому — чому думка зазирнути в двісті десяту взагалі виникла в його голові. 

Данило віддалився, ніби злодій, і відімкнув двері власної квартири. Вона зустріла його густою темрявою. Данило клацнув вимикачем — і морок умить розсіявся. Поза темрявою перед ним знову постала просто невеличка квартира зі старомодним ремонтом — нічого надзвичайного. 

Звичка зазирати до ванної кімнати навіть без потреби вкорінилася в ньому ще з того разу, коли під ванною з’явилася діра. Коли з неї донісся голос дівчини, потреба зайти й перевірити стала майже болісною. Це стало майже ритуалом: зазирнути у темний простір, перевірити, чи не збільшились розміри отвору, чи не підсвічує він потойбічним сяйвом.  

Тієї ночі дівчина мовчала. А отвір чорнів, мов виколота очна зіниця. 

Даня кивнув ніби сам до себе, повечеряв і після швидкого холодного душу вирушив у ліжко. Йому був потрібен довгий, бажано безперервний сон — без тривог і дівчат із неіснуючих квартир. 

Але сон не приніс спокою. 

Розум, що гарячково намагався проаналізувати ланцюжок дивних подій, підкинув свідомості ще дивніші образи, які поступово візуалізувалися в химерне мариво.  

Прокинувшись, Данило судомно вдихнув і закліпав. Денне світло, що лилося з прочинених балконних дверей, принесло дивне спустошення. Насправді нічого аж такого уві сні він не побачив. Але це дивне відчуття повного занурення підсвідомості у сновидіння змушувало серце шалено калатати. Сон був настільки глибоким, що Данило відчув себе цілком відірваним від реальності. Або, якщо подумати інакше, — зануреним в іншу реальність. 

Смакуючи розчинну каву на балконі, хлопець раптом вихопив оком одну із сусідніх шістнадцятиповерхівок — вузьку високу свічку на два під’їзди. Данило схилився на перила, зробив ковток і вдихнув прохолодне вересневе повітря. Натяку на літо більше не залишилося — з кожним днем холоднішало дедалі швидше. 

Данило подивився на дах шістнадцятиповерхівки й знову пригадав сон, який не хотів іти з голови. 

Це був під’їзд цього самого будинку. Тільки уві сні він виглядав так, ніби пройшов світлокорекцію у недолугого дизайнера. Забагато контрастних плям у відтінках сепії створювали відчуття чогось нереального. 

Данило біг сходами нагору, і це було напрочуд легко. Він зупинився на останньому поверсі. Глянув на ручку люка, що вела на дах, хотів було смикнути, але раптом люк відкрився сам, ніби хтось ззовні потягнув за ручку. 

Данило вчепився за сходинку металевої драбини, трохи підтягнувся і визирнув назовні. Краєвид навколо майже не відрізнявся від звичного виду, що розгортався з балкону квартири № 213. За невеликим винятком. Видно було лише частину мікрорайону — пару-трійку будинків та клаптик зануреного в імлу парку. Решту міста огорнув густий молочний туман, за яким неможливо було розгледіти обрисів ані будинків, ані дерев. 

Данило зробив кілька несміливих кроків по даху і тільки тоді помітив дівчину. Старомодна темна сукня до колін, накрохмалений світлий комірець, довге чорне волосся, що спадало на спину. Він підійшов ближче, але вона не озирнулася на звук його кроків. 

Чомусь Дані спало на думку, що він знає її голос, що саме вона тоді з ним говорила.  

— Агов, — обережно покликав він. 

Але дівчина тільки відійшла вбік і простягнула руку, вказуючи на сусідню шістнадцятиповерхівку. Данило простежив за жестом. Туман біля будинку здавався щільнішим і відливав зеленню. А тоді з одного з вікон вихлюпнулося яскраве сяйво. Воно трохи нагадувало цівку диму, але мало чіткіші обриси. 

Згусток ненадовго завис на тлі вікон. Слідом за ним виринув ще один, такий самий. Данило не зводив із них зачарованого погляду, але гучний звук, схожий на скрегіт металу по бетону, змусив хлопця сіпнутися. Тієї ж миті з туману виринуло щось чорне — щось, що віддалено нагадувало щупальце потворного павукоподібного створіння. Данило відсахнувся, а смарагдові сяючі згустки, ніби намагаючись утекти від потвори, повільно піднялися в повітря й розчинилися в хмарах. 

Небо відрізнялося від кольору туману. Але також мало смарагдовий підтон. 

Чорнява дівчина так і стояла до нього спиною, але плечі її здригнулися, немов від плачу. Хлопець не зрушив із місця. 

— Вони завжди йдуть, — долинув тихий голос, і хлопцеві здалося, що вона от-от розвернеться до нього обличчям, як це часто буває в добіса цікавих і моторошних снах... 

Дзвінок будильника висмикнув його зі сновидіння.  

Хлопець зробив ще один ковток. Шкода. Це дивне кіно він би із задоволенням додивився.