4.1. Даша

Останні кілька днів Данило жив у тому тривожному стані, коли постійно очікуєш удару під дих. Нова квартира мала б подарувати йому спокій, натомість він щоразу ловив себе на думці, що не хоче туди повертатися. Хоча дівчина більше з ним не говорила, а отвір ось уже кілька днів поспіль залишався того самого розміру. 

Данило не любив усіх цих дивних детективно-моторошних історій, але після того випадку під час тривоги, волею-неволею, почав ретельніше придивлятися до сусідів. 

На сходовій клітці було чотири квартири, одна з яких належала йому самому — сумнозвісна двісті тринадцята. У сусідній жив чоловік поважного віку. Він ніколи не вітався у відповідь і дивився спідлоба, з такою дикою недовірою, що Данилові здавалося, ніби він ступив на чужу територію. 

У двісті одинадцятій постійно верещало немовля. Іноді Данило допомагав молодій матусі з круглим обличчям та розпашілими щоками зносити візочок униз. Вона чомусь вперто не бажала користуватися ліфтом. 

— А хто живе поруч із вами? — питав Данило, тримаючи матусі двері. 

Вона привітно посміхалася й потискала плечима. 

— Намагаються здавати, та все ніяк. Як було і з вашою. 

Данило задумався. Що ж це за під'їзд такий проклятий, що люди відмовляються орендувати нерухомість? Район був непоганий: поруч парк, транспортна розв'язка, школи, супермаркети, невисокий поверх — а охочих немає. 

А що, як не тільки він чув той дивний голос і бачив моторошне зеленувате сяйво? 

Данило зітхнув. Жінка з візочком рушила в бік парку. Сонце виблискувало крізь мереживо каштанового листя. Осінь пахла прілими фруктами та сухим листям. Небо сяяло блакиттю, і думати про щось надприродне зовсім не хотілося. 

Саме час вибиратися з лещат власних страхів і дихати на повні груди. 

Тренерська діяльність допомагала. Ці малі хлопці були такі кумедні. За кілька днів юнак уже встиг стати свідком сутичок між юними футболістами, святкувати разом із ними дні народження, прикрикувати й хвалити за старання. Ця частина життя ніби дарувала йому сили, які щоночі забирало погане передчуття. Навіть тоді, коли в зануреній у суцільну темряву ванній кімнаті панувала цілковита тиша. 

— Хто здох, той ло... — крикнув хтось, і хлопці врозсип кинулися до роздягальні. 

— Той — хто? — стримуючи посмішку, перепитав Данило. 

— Лоша, — не розгубився Артем і погнав за рештою футболістів, бо, сам придумав правила, і «лошам» бути зовсім не хотів. 

Данило теж перевдягнув футболку, накинув легку олімпійку і неспішним кроком рушив у бік воріт ліцею. Останніми днями він рідше користувався велосипедом і все частіше ходив пішки.  

Біля входу тупцював Артем. Його погляд був спрямований на тротуар, де панувала звична міська метушня, люди поспішали додому, у своїх справах.  Сонце котилося за обрій, але на вулиці все ще було світло. Небо набуло лавандового відтінку, і тільки тіні на каштанах заглибилися та почорніли. 

— Чому не йдеш додому? — спитав Данило. 

— Дашку чекаю. 

Молодий тренер із розумінням кивнув. Дашка, вочевидь, була старшою сестрою хлопчика, білявкою з каре, яку він уже двічі зустрічав. 

— Я їй телефоную, а вона не бере. Мама не відповідає, — малий зсунув брови на лобі. — Стирчатиму тут до ранку. 

— Знаєш, з якого боку сестра йде? 

— Повз парк. 

— Ходімо їй назустріч. Проведу. 

Тьома погодився, наступні десять хвилин, поки вони йшли, його рот не закривався. Малий безперестанку тріскотів про тренування та школу, казав, що теж збирається спробувати себе у професійному футболі, перерахував усіх зірок спорту, які викликали в нього хоч трохи поваги, й усіх, кого він терпіти не міг. Від нього Данило почув, що сьогоденне “Динамо” - відбиті лузеру, бо “політика підбору кадрів у них вже давно кульгає”. Колишній вихованець клубу погодився - аналітика від дванадцятирічки була влучною.  

Тендітну фігуру Даші першим помітив Данило. Вона мало не бігла їм назустріч парковою алеєю. Дівчина  порівнялася з братом і молодим тренером і здивовано кліпнула. Розуміючи, що зараз зіткнеться з обуренням, бо не дочекався, Артем підняв руки в захисному жесті й скосив погляд на Данила.  

— Це Данило Сергійович запропонував. 

Даша підняла очі на хлопця. Вона була милою: кругле обличчя, акуратний носик, всіяний веснянками, і сіро-зелені мигдалеподібні очі з виразними внутрішніми кутиками, що надавали їй схожості з кішкою.  

— Я просто хотів допомогти, — відчеканив Данило. З войовничого вигляду Даші було зрозуміло, що з нею краще не жартувати. 

Дівчина посміхнулася й подякувала, а тоді Тьома завченим жестом сунув їй у руки рюкзак і побіг жовто-зеленим схилом до озера. 

— Я тебе... — дівчина стиснула маленькі кулачки й спробувала опанувати себе. — Цей малий вважає, що я його особистий «рюкзаконосець». 

Данило з розумінням кивнув. У нього теж був молодший брат, щоправда, зведений і ще зовсім малюк.  

Хлопець по-джентльменськи простягнув руку. 

— Давайте, сьогодні «рюкзаконосцем» побуду я. 

Даша трохи повагалася, та зрештою віддала хлопцеві рюкзак. 

Парк перетинало безліч невеликих доріжок, що відгалужувалися від головної, але Даша й Данило не звертали. Коли цегляна помаранчево-червона арка з бронзовими літерами «Озерний» залишилася позаду, Даша зупинилася. 

— Нам ліворуч, — вона кивнула на вузьку високу новобудову. 

— Мені в той же бік, тільки в менш презентабельний мікрорайон, — Данило всміхнувся: панельки ховалися за розлогими кронами дерев.  

— То ми майже сусіди, — зауважила білявка, коли вони проходили вузькими запаркованими дворами. 

— Я тут живу нещодавно, знімаю квартиру, — Данило кивнув на однотипні будинки й мимохіть зупинив погляд саме на тій, яка мала б стати його домом, але поки викликала тільки настороженість. 

Дівчина простежила за його поглядом, обличчя стало серйознішим.  

— Ми жили в цьому будинку, перш ніж переїхали в новобудову.