4.0. Голос

Данило вилаявся й вийшов до кімнати. 

Гуркіт, схожий на грім, струсонув повітря. Двері, що вели на лоджію, розчахнулися й ударилися об сусідню стіну. На мить надворі спалахнуло зарево, фарбуючи двір і навколишні будинки в яскраво-помаранчевий колір. Десь неподалік дзенькнуло розбите скло. 

А потім усе стихло. 

Лише сирена та механічний голос із телефону й далі сповіщали про небезпеку. 

Хлопець із жалем подивився на майже новенький — усього якихось двадцятип'ятирічної давнини — диван, дістав із шафи тонкий туристичний килимок, на якому ще за часів футбольної кар'єри час від часу тренувався, прихопив подушку й плед і попрямував до ванної. 

Примостившись на підлозі, Данило навмисне залишив двері прочиненими — щоб чути. Якщо тривога закінчиться, можна буде повернутися до ліжка. Він відсунувся від старої чавунної ванни й сперся спиною об протилежну стіну, між дверима та унітазом. 

Долаючи гидливість, підклав під голову подушку й заплющив очі. 

За вікном пролунала серія вибухів. 

Подумки побажавши кацапам і їхньому ватажку зіткнутися з усіма можливими смертними карами, Данило глибоко вдихнув, знову заплющив очі й нарешті відчув, як свідомість починає повільно вимикатися. 

Чорнота перед очима розчинялася в кольорових спалахах дивних сновидінь. Звуки зливалися докупи, шум ставав монотонним, схожим на рівномірний стукіт дощу по металевому даху. Тепер вибухи перетворились на фон і ніби стали чимось геть не загрозливим. Перед очима почали з'являтись чиїсь обриси - мозок готувався показувати сновидіння. Думок більше не було, лише окремі слова, які геть нічого не означали. 

Данилові було тепло і навіть затишно. 

Аж раптом він почув голос. Дуже чітко. 

Тихий, але достатньо виразний, щоб не сумніватися — з ним справді говорили. 

— Чому ти тут спиш? 

Хлопець розплющив очі й заціпенів. Погляд ковзнув до телефона. Екран був темний. 

Данило сильніше втиснувся у стіну й перевів погляд на ванну. 

Точніше — під неї. 

— Як тебе звати? 

Очманіти. 

Певно, він таки з'їжджає з глузду. 

Данило підвівся, розчахнув двері й застиг у проході. М'язи обличчя напружилися. Майже не кліпаючи, він вдивлявся у простір під ванною. 

Звідти долинув уже знайомий шум, ніби знову обсипалася стіна. Тільки тепер він був глухішим — ремонтна суміш осипалася на підлогу майже беззвучно. 

Разом зі звуками стих і голос. 

Натомість з-під ванни пробився тонкий золотаво-зелений промінь. Він освітив брудний кахель і кинув тремтливий відблиск на стіну. 

"Прокинься, Даню... Просто прокинься”, — благав себе хлопець, борючись із бажанням вискочити в коридор і щільно зачинити двері. 

— Хто такий Даня? 

Голос був тонкий. Дівочий. І врешті Данило змусив себе зазирнути. Отвір став іще більшим. Від його “ремонту” майже нічого не залишилося. 

Зеленаве сяйво, що долинало з отвору. різало очі, тому він прикрив їх передпліччям. 

— Хто тут? — запитав він, відчуваючи себе повним бовдуром. 

— Я. 

— А ти - хто? Звідки говориш? 

Голос тремтів так, що останні слова прозвучали майже пискляво. 

— Я тут живу. У сусідній квартирі. 

Данилові навіть трохи полегшало. 

Може, просто якась божевільна. Замість того щоб познайомитися на сходовому майданчику, вона обрала... більш екзотичний спосіб. Ламає стіну й світить у дірку зеленим ліхтарем. 

Хоча це, чорт забирай, теж перебір. 

— Ти з якої квартири? 

— Двісті тринадцятої. 

Данило кліпнув. 

Поруч була двісті дванадцята. Навпроти — двісті десята. Через одну — двісті одинадцята. 

В 213 жив він сам. Нісенітниця. От же ж пощастило з сусідами. Він не став більше нічого з’ясовувати. 

— Припини довбати стіну, — попросив він якомога спокійніше й, трохи подумавши, додав: — Будь ласка. 

— Просто мені самотньо... 

«А мені — страшно», — подумав Данило, тупцюючи в проході. 

На вулиці глухо бухнув ще один вибух — схоже, спрацювала ППО. Данило машинально відкрив новинний канал. 

— Що це було? 

— ППО. Нас обстрілюють. 

Дівчина трохи помовчала, а потім запитала. 

— Хто? 

— Ху*ло в пальто, — відрубав Данило. 

Запала тиша. 

«Якась дивна, чорт забирай», — подумав він і недовірливо похитав головою. Серце й досі шалено калатало в грудях. Здавалося, адреналіну для однієї ночі вже було забагато. 

Решту ночі Данило проспав на тому самому килимку, але вже ближче до балкона. Здавалося, тепер він більше боявся не кацапських дронів і ракет, а дівчини, яка розмовляла з ним із-під ванни. 

Логічні пояснення закінчувалися. 

Особливо вранці. 

Отвір під ванною збільшився майже вдвічі. Ремонтна суміш, яку він учора так старанно втискав шпателем, лежала на підлозі сірою крихтою, ніби її просто виштовхнули назовні. 

Данило довго дивився на чорну діру, що повільно розповзалася вздовж стіни. 

Потім почухав потилицю. Щось не сходилося. Він учора власноруч облазив майже всю сходову клітку. Ванна не межувала з іншою квартирою. За цією стіною мали бути лише бетон, технічний простір... або сходи. 

Але ніяк не сусідка. 

То звідки, в біса, вона з ним говорила?