3.2 Тривога

Гришко жив біля ліцею, справді зовсім недалеко. Прощаючись, він попросив Данила надовго не зникати. 

— Бо доведеться звертатися до команди мисливців за привидами. 

Плеснувши друга по плечу, Данило пішов парком у бік дому. День котився до вечора. Дощ остаточно вщух, пожовкле листя віддзеркалювалося в калюжах, а в густих кронах дерев плуталися останні промені призахідного сонця. Поодинокі перехожі неквапливо прогулювалися алеями, занурені у власні думки. 

Данило теж думав. 

Про світло, яке раптом згасло. Про слова Гаррі. Той завжди вирізнявся раціональним мисленням, тому його перестороги відгукнулися всередині липкою тривогою. Данило пригадав зеленкувате світло у кухонному вікні. Тоді він переконав себе, що то був відблиск чужого телевізора. Тепер уже не був у цьому таким упевненим. 

Біля невеликого озера він зупинився. Зелені схили ще не втратили літньої соковитості, а кілька качок спокійно плавали біля берега. Звиклі до людей, вони навіть не відпливли, коли хлопець підійшов ближче. Тільки витягнули свої гнучкі шиї та ще ближче підпливли до берега в очікуванні корму. 

Данило тільки похитав головою, а потім поклав одну руку в кишеню, ніби перевіряв, чи не завалявся там, бува, якийсь батончик, а другу підніс до обличчя. Шкіра в тому місці, де її торкнулося щось із діри, нічим не відрізнялася. Але дивне відчуття — суміш огиди й незрозумілої цікавості — нікуди не зникло. 

У темряву кортіло зазирнути. Та здоровий глузд наполягав на іншому: залатай той бісів отвір і забудь. 

Невеликий будівельний магазин стояв праворуч від парку, на розі двох вулиць. Данило вирішив діяти прагматично. Купив кілька лампочок, ремонтну суміш, шпатель і попрямував до дев'ятиповерхівки. 

Вікна були темні, майже чорні. Будинок виглядав цілком звичайним. 

Не скидаючи взуття, Данило відразу попрямував до ванної й машинально клацнув вимикачем. 

Він навіть не встиг здивуватися. Лампочка, що вдень перегоріла, знову світила тьмяним жовтим світлом. Холодок пробіг шкірою. 

Данило присів навпочіпки. 

Тук. 

Цього разу він навіть не здригнувся, лише від шиї вниз, уздовж хребта, повільно скотилася холодна цівка поту. Він зазирнув під ванну. Темрява відповіла ще одним стуком. 

Данило посвітив телефоном — і ледь не вилаявся. Отвір став помітно більше, тепер у нього з легкістю проліз би кулак.  

Попід стіною знову лежали бетонна крихта й дрібне каміння. Данило лише важко зітхнув, притягнув із коридору пакет із "Олді” й узявся до роботи. Консультант запевнив, що все просто: змішати ремонтну суміш із водою — і можна закладати отвір. 

За двадцять хвилин усе було готово. 

Одяг, припорошений пилом, Данило одразу закинув до пральної машини. У волоссі заплуталося кілька павутинок. Раптом він відчув лоскіт на щоці, за мить - на шиї.  

Хлопець різко струснув плечима, великий павук на довгих лапках упав у ванну і кинувся навтьоки.  Данило ввімкнув воду, намагаючись змити його в злив. Потоки ковзали емаллю, відрізаючи павукові шлях до втечі. 

Тук. Тук. Тук. 

Данило завмер, відклад душову лійку та вимкнув воду.  

Павук миттю видерся по стінці ванни й зник у темряві під нею.  

Данило знову опустився на коліна і майже зі сміхом подумав, що більшу частину часу в новій квартирі проводить саме так — повзаючи під ванною. 

Божевілля якесь. 

Отвір був охайно залатаний, як і кілька хвилин тому. І лише тоді Данило збагнув, що коротке «тук» більше схоже на глухий «бах». І долинає зовсім зовсім не зі стіни. З вулиці. 

Телефон несамовито заверещав, сповіщаючи про повітряну тривогу.