3.1. Світло

— Даня, ну ти даєш. Це не квартира, а якийсь музей радянського побуту. 

Гаррі був високим, худим, у прямокутних окулярах, і майже ніколи не розлучався із посмішкою. Під темно-русявим чубом виднівся тонкий шрам — згадка про невдалий матч. Граючи в нападі, він так завзято кинувся добивати м'яч, що не втримався на ногах і головою влетів у штангу. Кров миттю залила обличчя, та, на щастя, усе обійшлося кількома швами. 

Після того випадку він остаточно зрозумів, що футбол — не його покликання. Зате отримав прізвисько, яке приклеїлося назавжди. Через окуляри й шрам друзі, а згодом навіть батьки, почали називати Гришка Гаррі — на честь відомого літературного героя. 

Була неділя. Даня й Гаррі стояли посеред вітальні. Почувши телефоном історію про діру під ванною, старий приятель без вагань погодився приїхати. 

— Ну що, ходімо подивимося. 

Вони рушили до ванної. Данило клацнув вимикачем. Лампочка за скляним плафоном із червоними маками спалахнула тьмяним жовтим світлом. Усмішка на обличчі Гаррі на мить згасла. Старий санвузол із облупленими стінами, почорнілим кахлем і чавунною ванною виглядав доволі похмуро. 

Він опустився на коліна й зазирнув під ванну. 

Клац. 

Лампочка різко блимнула яскраво-білим, щось сухо затріщало, і світло згасло. Гаррі сіпнувся й добряче вдарився головою об край ванни. 

— Твою ж... 

Він потер лоба й підвівся. 

— Телефоном світи. 

Данило дістав смартфон і ввімкнув ліхтарик, Гаррі знову нахилився. Промінь ковзнув під ванну, на мить вихопивши з темряви бетонну стіну. 

Екран двічі блимнув. Ліхтарик згас, а на дисплеї спалахнула біла іконка розрядженого акумулятора. 

— Та не може бути... Я ж годину тому його заряджав, - вичавив Данило.  

Ванну кімнату огорнула напівтемпрява, лише тьмяне денне світло просочувалось з коридору. День стояв похмурий, злива почалась ще зранку і ніяк не вщухала. 

Гаррі повільно випростався й мовчки вийшов у коридор, посмішка згасла остаточно.  

— Це якась хрінь, Данило. 

— Та дурниці, — відмахнувся той. — Гроза надворі. Ось техніка і викаблучується.  

Гаррі не відповів одразу, лише ще раз озирнув ванну. 

— Ти хоч щось дізнавався про цю квартиру перед тим, як заселитися? 

Данило скривився. Ніби він мав бігати по сусідах і збирати плітки. Коли хочеш якнайшвидше вибратися з-під батьківської опіки, і врешті-решт знаходиш адекватний варіант за адекватні гроші, якось не думаєш шукати в ньому недоліки. 

— Просто... усе це дивно. 

Гаррі торкнувся долонею по потилиці. 

— Ходімо звідси. Поговоримо десь в іншому місці. 

Данило фиркнув. 

Він очікував від приятеля трохи більшої допомоги, але сперечатися не став. За десять хвилин вони вже сиділи у невеликій кав'ярні на першому поверсі сусіднього будинку. За великими вікнами шумів дощ, довгі патьоки повільно стікали склом, розмиваючи обриси бульвару. Усередині було майже порожньо. 

Перед хлопцями парували чашки з кавою.  

— То що скажеш щодо тієї діри? Ти ж архітектор. Чому немає вихідного отвору? 

Гаррі потер підборіддя. 

— Насправді це не так уже й дивно. Якщо з твого боку отвір здається наскрізним, а зі сходової клітки нічого немає, між ними цілком може бути порожнина. Монтажний зазор, технічний простір... У старих дев'ятиповерхівках таке трапляється. 

— Добре. А гризуни? 

— Теж можливо. Третій поверх, старий будинок, комунікації... Заблукала якась мишка... 

Він зробив ковток кави. 

— Але... 

Данило насторожено звів брови. 

— Усе це можна пояснити. Крім одного. 

— Чого саме? 

— Світломузики. Мені на секунду здалося... ніби хтось просто не хотів, щоб я побачив той отвір. 

Запала тиша, а потім Данило пирхнув. 

— Менше жахастиків дивись, - повторив він словами ріелторки.  

А потім спробував посміхнутися. Не вийшло.