2.2. Діра

Не справдилося. 

Квартира дихала тишею. У промені передвечірнього сонця, що зазирало у вікно, кружляв пил. Данило кинув велосипед у коридорі й одразу попрямував до ванної. 

Вона потребувала капітального ремонту.  

Світло-блакитна фарба на стінах місцями облупилася, між плитками залягли почорнілі від бруду й плісняви шви. Чавунну ванну вкривали руді іржаві потьоки, а крани — товстий шар вапняного нальоту. Хіба що унітаз виглядав більш-менш пристойно. Судячи з усього, його замінили відносно недавно. 

Данило скинув футболку й повісив її на теплу трубу сушки для рушників. Він навіть не хотів уявляти, який вигляд мав старий унітаз. 

Хлопець заліз у ванну й відкрутив кран. Вода, спершу прохолодна, а потім приємно тепла, покотилася тілом, змиваючи втому й напругу. Данило розтер по волоссю шампунь, намилився й уперше від переїзду майже розслабився. 

Заплющив очі й підставив обличчя під гарячі струмені. Шум води відгородив його від усього світу. Здавалося, нарешті можна було просто видихнути. 

ТУК! 

Різкий звук долинув з-під ванни. 

— Чорт! 

Данило сіпнувся й випустив із рук душову лійку. Та голосно брязнула об емаль. Серце шалено закалатало в грудях. 

Він змусив себе заспокоїтися, підняв лійку, змив із себе піну, загорнувся в рушник і, перш ніж нагнутися, глибоко вдихнув. Наче набирався сміливості. 

“Що зі мною таке? - подумав Данило, - надто нервовим став з цим переїздом...” 

Знову. 

Данило простягнув руку й підняв уламок завбільшки з долоню. Пальці вкрилися пилом і павутинням. 

«Ну от. Душ доведеться приймати ще раз.» 

Одягнувшись, хлопець збігав по ліхтарик і знову зазирнув під ванну. Потрібно було оцінити масштаби “руйнувань” і пред’явити ріелторці.  

Жовтий промінь ковзнув підлогою, а тоді піднявся до голої бетонної стіни. Там, де ще недавно трималася плитка, тепер чорніла невелика діра, не більше трьох сантиметрів у діаметрі. 

Данило відчув, як до горла підкотився клубок. Гидливість змішалася з обуренням. Але водночас ним рухала якась ірраціональна цікавість. Він поклав ліхтарик на підлогу й обережно торкнувся краю отвору. 

Бетон був шорсткий і холодний. Діра виявилася наскрізною. 

Пальці шмигнули далі.  

З іншого боку тягнуло прохолодним повітрям. 

«Дурбецало, — гупало в голові. — Яке ж ти дурбецало. А якщо там пацюк? Або миша?..» 

Він уже хотів відсмикнути руку, коли щось тепле й м'яке ковзнуло по пальцях. 

Данило не стримав крику. 

Миттю висмикнув пальці, підскочив на ноги й щодуху вискочив із ванної. А звідти — і з квартири. Йому потрібно було перевести подих. Подумати. Без цієї гарячки та зайвих емоцій.  

Хлопець стояв на сходовому майданчику, притулившись спиною до дверей. Повз пройшов чоловік із пакетом сміття. Ковзнув по Данилові здивованим поглядом, але нічого не сказав. 

Трохи заспокоївшись, Даня піднявся на кілька сходинок вище й почав уважно оглядати стіну. За його підрахунками, заме стіна, що тягнулась вздовж сходів, була суміжною з його ванною.  

Діра ж була наскрізною, отже, десь мав бути й вихід. 

Але стіна виглядала майже ідеально. Якщо не брати до уваги болотяно-зелену фарбу. 

Жодної шпарини.