2.1. Помічник тренера

Вадиму Валерійовичу було трохи за сорок. Високий підтягнутий чоловік у чорній футболці з яскраво-жовтим логотипом футбольного клубу «Фортіс» зустрів Данила в холі ліцею. Потиснувши хлопцю руку, він лише на мить затримав погляд, в якому майнуло щось схоже на співчуття. 

— Не дрейф, Даниле. Життя підступне. Воно ще й не такі кульбіти викидає, — чоловік зітхнув, пригладив коротко стрижене, майже зовсім сиве волосся й плеснув хлопця по плечу. — Хто знає, може, твоя місія не в тому, щоб ганяти м'яч полем. Може, вона значно більша. 

Данило звів брови на переніссі, ледь стримуючись, щоб не відказати щось уїдливе. 

Ну звісно. Помічник тренера шкільного гуртка. Саме так виглядає велика ціль. Трясця! 

Головний тренер простягнув хлопцеві список учнів. Навпроти кожного прізвища був зазначений номер кабінету. 

— Збери всіх і веди на поле. Ще підтягнуться хлопці з інших шкіл — до п'яти осіб. Сьогодні ти з меншими, але придивляйся до моїх соколят. Час від часу підмінятимеш мене. 

І ось Данило Лихоїд ходив коридорами ліцею з листочком у руках, збираючи дітей на тренування. Як секретарка. Учителі й працівники кидали на нього здивовані, а подекуди й невдоволені погляди. Кожному доводилося пояснювати, хто він такий і з якого дива ходить класами.  

Нарешті впоравшись, хлопець оглянув строкату юрбу й почухав макітру. Наймолодші щойно пішли до першого класу, найстарші вже навчалися в шостому. Усі дивились на нього по-різному: хтось із цікавістю, хтось - з недовірою, а дехто із щирим захопленням - ніби перед ними справжній футболіст.  

Вперше за весь час навчання на тренерській спеціальності він замислився, чи справді зробив правильний вибір. Тут же не тільки футбол. Тут ще педагогіка. Психологія. І цей... як його.....правильний підхід, щоб хлопчаки тебе не просто слухалися, а й довіряли. 

Данило повів дітей до поля. 

Сонце зависло над каштанами, що обступили стадіон мало не з усіх боків. Данило примружився, відшукуючи Вадима Валерійовича. Той махнув рукою й покликав дітей до себе. 

Раптом хтось настирливо смикнув Данила за край футболки, він опустив очі. Хлопчина ледь сягав йому до пояса. 

— А ви справжній тренер? — запитав малий. 

Данило замислився, а тоді широко посміхнувся. 

— Майже. 

Вадим Валерійович уже вишикував старших у шеренгу. 

— Це як? — не вгавав хлопчик. 

— Ну-у... — протягнув Даня. — Це коли свисток уже дали, а зарплату — ще ні. 

Головний тренер кинув на нього швидкий погляд, ховаючи усмішку за маскою серйозності. 

Тренування розпочалося. 

Малеча старанно відпрацьовувала базові вправи. Напевно, кожен із них уже уявляв себе новим Мессі чи Роналду. 

І тільки Данило Лихоїд та Вадим Валерійович добре знали, яким непередбачуваним буває життя. Які витрибеньки воно часом викидає. Як легко перекреслює талант і ставить крапку там, де людина бачила лише початок. 

Близько п'ятої пролунали три свистки. До воріт стадіону почали сходитися батьки. Після останніх тренерських настанов діти поспішили до роздягальні, де одразу запанував справжнісінький хаос — галас, сміх і збори, що затягувалися лише тому, що хлопці ніяк не могли наговоритися. 

Данило зібрав м'ячі, розкидані по всьому полю, склав їх у сітку і потягнув до комори біля входу до спортивної зали. 

— Даниле Сергійовичу! 

Він озирнувся. 

Позаду стояв хлопчик років одинадцяти. Невисокий, білявий, із яскраво-блакитними очима. Його обличчя здалося знайомим. 

— Я бачив той матч, — тихо промовив він, підійшовши ближче. — Наш тренер казав, що ви були одним із найкращим.  

Данило не любив про це говорити. Особливо з незнайомцями. 

Болюча згадка про той день спершу озвалася в пам'яті, а потім — фантомним болем у коліні. 

До фінального свистка залишалося п'ятнадцять хвилин. Даня змістився з флангу, прокинув м'яч повз захисника й уже збирався рвонути вперед, коли той запізно пішов у підкат. Суперник не дістався до м'яча, зате дістався до ноги. Шипи ковзнули по газону й врізалися в опорну ногу. 

У коліні щось сухо клацнуло. 

Він зробив ще один крок. І тільки тоді впав. 

Даня мотнув головою, відігнавши спогад, глянув на хлопця й мовчки кивнув. Він не знав, що сказати. 

Малий усміхнувся, обличчя, густо всіяне веснянками, ніби випромінювало світло. 

— Тьомо! 

Дівочий голос пролунав у Данила за спиною. Він озирнувся й одразу впізнав ту саму дівчину з парку — білявку з каре. 

— Я ж сказав, що сам дійду-у-у... — невдоволено протягнув Артем і, користуючись нагодою, скинув із плеча рюкзак та простягнув його сестрі. 

Її обличчя скривилося від обурення, але рука вже звично підхопила ношу. 

— От малий... 

Вона хотіла ще щось додати, але помітила погляд Данила. Він тільки тепер помітив, що очі в неї такого самого незвично блакитного кольору, як у брата.  

Щоки дівчини вкрилися легким рум'янцем. 

— Гарного вечора. 

— І вам, - відказав Данило,  та білявка вже поспішила за братом, який, схоже, зовсім не збирався її чекати. 

Перший робочий день видався не таким уже й поганим. 

Хто знає... Може, й побажання білявки щодо вечора справдиться.