2.0 День

Дивитися в очі темряві буває моторошно. Навіть тоді, коли ти вже не дитина. І навіть не підліток. 

Минулої ночі Данило так і не змусив себе підвестися з ліжка.  

Лише перевернувся на інший бік і накрив голову подушкою. Серце калатало так сильно, що удари відлунювали у скронях. Долоні й потилиця вкрилися дрібними краплями поту. 

Та стукіт більше не повторився. 

І страх відступив. 

«Старі труби. Або сусіди», — подумав він. 

Будь-який незнайомий звук, як правило, має логічне пояснення. Головне — не шукати в цій логіці дірок. 

Данило проспав до самого ранку міцним, спокійним сном, і прокинувся відпочилим. Кімнату наповнювала ранкова прохолода, а з відчинених балконних дверей тягнуло легким протягом. Він намацав мобільний телефон і зиркнув на годинник. Чудово. 

Часу було більш ніж достатньо. 

Сьогодні перший день в ролі помічника тренера. Але часу ще вдосталь, адже футбольний гурток починається після п’ятнадцятою. Отже, з дев'ятої до третьої можна спокійно попрацювати на доставці. Не найбільш прибуткові години, але без грошей не залишиться. 

Данило підвівся з ліжка й попрямував до ванної, на порозі він мимоволі завмер, і лише згодом натиснув на ручку. 

Двері протяжно заскрипіли. Хлопець одразу нахилився до крана. 

Сухий. 

Він пригадав нічний стукіт і, трохи повагавшись, зазирнув під ванну. Пил і волога нікуди не зникли. Але біля стіни, суміжної з під'їздом, лежало кілька уламків кахлю. Нічого дивного, напевно, плитка просто відвалилася. 

Хоча... 

Учора її тут точно не було. Данило задумливо видихнув. Пазл ніби складався. Ось воно — джерело нічного звуку. 

Він узяв віник і ретельно вимів уламки разом із брудом з-під ванни. 

Не знайшоши більше нічого незвичного, з відчуттям полегшення Данило Лихоїд прийняв душ, приготував простий сніданок і вирушив у справах. 

____  

Відпрацювавши пів дня на доставці, Данило одразу поїхав до ліцею з промовистою назвою «Обрій». Він розташовувався в тому самому районі, що й нова квартира: дві трамвайні зупинки або якихось десять хвилин пішки через невеликий парк. 

Принаймні, з дорогою пощастило.  

На годиннику була лише друга. Доведеться зачекати. 

Прямо навпроти ліцею стояло невелике кафе зі скляними стінами та лаконічною вивіскою: «Кава. Випічка». Ідеальне місце для швидкого обіду. 

Вмостившись у затишному закутку, Данило дістав смартфон і відкрив YouTube. У пошуковому рядку з'явився запит: 

«Динамо U-21. 9 вересня. Трансляція». 

Відео одразу відтворилося. Хлопець мовчки стежив за грою. 

На полі миготіли знайомі обличчя. Він знав майже кожного, знав їхні сильні й слабкі сторони, пам'ятав сотні спільних тренувань, десятки матчів і роздягальню, де вони жартували після перемог. 

Він теж мав бути там. 

Матч завершився з рахунком 3:0 на користь команди, якій Данило віддав одинадцять років життя. 

Іноді він зустрічав колишніх товаришів. Вони щиро цікавилися його справами, але майже завжди відводили очі. Наче боялися довгого прямого погляду. Наче його травма нагадувала, наскільки крихкою буває навіть найзаповітніша мрія. 

Данилові здавалося, що десь глибоко всередині кожен із них відчував полегшення: добре, що це сталося не зі мною. 

Він згорнув відео. 

14:53. 

Данило похапцем доїв пиріжок із картоплею, запив його кавою й рушив до ліцею, чий чотириповерховий корпус білів над ідеально підстриженим газоном.