1.2 Стук

Для Данила Лихоїда ця квартира була не просто новою адресою, а початком самостійного життя. Щоправда, початок видався так собі. Але хлопець утішав себе: коли виринаєш із власної бульбашки у великий світ, інакше, мабуть, не буває. Згодом усе стане на свої місця. 

Даня гучно зачинив двері ванної й вийшов на балкон. Приємний вересневий вечір, напоєний запахом дерев і трав, швидко відігнав неприємні відчуття, що осіли десь усередині. 

«До всього звикаєш», — промайнуло в голові. 

Від цієї думки його аж пересмикнуло. 

«От тільки до волосся, залишеного бабцею у спадок, життя мене не готувало». 

Він розблокував смартфон і відкрив Google. На маленькому, але порожньому балконі цілком можна було облаштувати щось по-справжньому затишне. Своє. 

Недовго думаючи, Даня замовив невеликий круглий столик і два крісла — дешеву імітацію ротангових меблів. На фото вони виглядали цілком пристойно. 

Повернувшись до кімнати, він ще раз озирнувся. Завтра прибере жовту скатертину й той квадратний телевізор з опуклим екраном. Запакує їх у коробку й заховає десь у шафі. Для дивана купить товсте нейтральне покривало, а для книжок і м'яча — дешевий, але акуратний стелаж. 

І тоді заживе. 

Сам. 

Без батьківських настанов. Без косих поглядів мачухи. 

Він звикне. 

Люди до всього звикають. 

Та просиджувати такий чудовий вечір у халупі, що досі дихала чужим життям, Данило не збирався. Треба було прогулятися й скупитися. 

Холодильник, як і решта техніки, давно пережив свої найкращі роки. І був абсолютно порожнім. 

Попри вечір, на вулицях ще було людно. Літо закінчилося, поступившись ранній осені, але погода досі трималася теплою. У зеленувато-жовтих кронах дерев виблискувало передвечірнє сонце. 

Данило всівся на лавку, відкусив шматок хот-дога, запив його капучино й задоволено відкинувся на спинку. У парку сутеніло. Повз проходили закохані пари й звеселені підлітки, матусі тягнули малюків додому, а власники собак лише виводили своїх улюбленців на вечірню прогулянку. 

Та Данилові раптом здалося, що він тут зайвий. Підлітком він знаходив себе у футболі. Тепер був змушений спостерігати за ним збоку. 

Наче насмішка долі, повз пройшов хлопчик із величезним футбольним рюкзаком із сьомим номером. Данило провів його сумним поглядом. Той підбіг до молодої дівчини з акуратним білявим каре, сунув їй у руки рюкзак і помчав уперед. Вона щось сердито кинула вслід братові, але все ж рушила за ним. 

Підхопивши пакети з продуктами, Данило попрямував додому. 

Вікна дев'ятиповерхівки світилися різними відтінками жовтого. Він машинально підвів погляд до вікон свого нового житла — і завмер. 

Лоджія залишалася темною, зате з кухонного вікна сочилося ледь помітне зеленувате світло.  Таке, ніби всередині працював телевізор.  Втім, Даня точно пам'ятав: жодного телевізора на кухні не було.  Лише старий холодильник, який він саме збирався наповнити.  Трохи повагавшись, Данило все ж рушив до під'їзду. 

Дві бабусі, що сиділи неподалік, на мить урвали розмову. 

— Ви в яку квартиру? — поцікавилася одна з них, поки Даня діставав ключі. 

— Двісті тринадцяту. 

— О, невже її нарешті вдалося комусь втюхати, — пробурмотіла бабця. 

Інша відразу сіпнула її за рукав.  Даня байдуже зміряв обох поглядом. 

— Вона з початку війни пустує. Були квартиранти до тебе, але щось ніхто не приживається, — ніби виправдовуючись за подругу, пояснила друга. 

— А... зрозуміло. 

Хлопець нарешті намацав у кишені брелок від домофона. Бабусі більше нічого не сказали й повернулися до своєї розмови.  

Данило повільно піднімався сходами. Тьмяні, запилені плафони освітлювали під'їзд лише до другого поверху. Вище починалася суцільна темрява. На останніх сходинках болем озвалося давно травмоване коліно. 

Ключі тихо лязкнули в замку. Квартира була занурена в чорноту, яку розсіювали лише бліді відблиски вуличних ліхтарів. Незабаром згаснуть і вони — задля економії електроенергії. З початком осені влада дедалі частіше попереджала про можливі блекаути. 

«Треба буде підготуватися», — подумав Даня. 

Ніч була теплою, майже задушливою, тож він навстіж відчинив балконні двері, впускаючи до квартири звуки вечірнього міста. Бульваром проторохкотів останній трамвай. Десь приглушено грала музика. Нетвереза компанія затягнула пісню. 

Разом із запахом стиглих фруктів, яким восени наповнювалося повітря, до кімнати увірвався їдкий тютюновий дим. За мить почувся легкий металевий дзвін - хтось кинув недопалок, і, перш ніж упасти на землю, той ударився об зовнішнє металеве підвіконня. 

Данило заплющив очі. Міський гамір більше не дратував, навпаки, заспокоював. Він уже майже заснув, і, провалюючись у сон, подумав, як добре, що кран нарешті перестав капати. 

Тук. 

Він розплющив очі. Звук долинув із санвузла.  

Ніби хтось кинув маленький камінець у чавунну ванну.