Квартира на двох

Дощ в Одессі йшов рідко, зате коли вже йшов — то так, наче небо надолужувало все за раз.Катя цього ще не знала, коли тягнула валізу сходами старого будинку з облупленою зеленою штукатуркою. Пахло сіллю, розігрітим асфальтом і чужим містом — саме тим коктейлем, заради якого вона й приїхала сюди на три тижні. Дедлайн по великій статті горів, як завжди, але вперше за рік їй хотілося писати не в редакції під лампами денного світла, а десь, де з вікна видно море.

Двері квартири номер сім були прочинені. Це здалося дивним — але тільки на секунду, бо вже за мить із коридору вийшов чоловік у футболці з розмитим написом і подивився на неї так, ніби це вона переплутала адресу.

— Ви до кого? — спитав він.

— Взагалі-то, я сюди й заселяюся, — Катя показала телефон із підтвердженням бронювання. — «Затишна студія з видом на море». Це воно?

Чоловік узяв телефон, глянув на екран, потім на неї, потім знову на екран — так, наче сподівався, що дані самі собою зміняться.

— Ілля, — сказав він нарешті, повертаючи телефон. — І в мене таке саме підтвердження. Заїхав учора.

Пауза, у якій обоє встигли подумки прокрутити варіанти: жарт, розіграш, помилка додатка.

— Це не смішно, — сказала Катя.

— Мені теж не до сміху, — відповів Ілля. — У мене тут стоїть ноутбук на балконі, я щойно налаштував робоче місце.

Дзвінок в агентство нічого не прояснив, тільки додав дратівливого фонового шуму: «Ми перевіримо», «Технічна помилка синхронізації», «Повернення коштів упродовж кількох днів», «Альтернативне житло, на жаль, наразі відсутнє». Голос у слухавці був такий рівний і безпорадний, що хотілося або кричати, або сміятися.

Катя обрала мовчати. Вона сіла на поріг, поставила валізу боком і подивилася на море крізь прочинені двері балкона — того самого балкона, де вже стояв чужий ноутбук.

— Отже, — сказала вона за хвилину, — ми обоє застрягли в одній квартирі.

— Схоже на те, — Ілля потер потилицю. — У мене є ідея. Погана, але робоча: ти береш кімнату, я — розкладачку у вітальні. Ванна — по черзі. Через кілька днів усе владнається.

— А якщо не владнається?

— Тоді будемо думати про вбивство одне одного, — сказав він без усмішки, і тільки за секунду в кутиках його губ щось сіпнулося.

 Катя вперше за день видихнула вільніше.

Перші два дні були війною низької інтенсивності. Ілля вставав о шостій ранку й гримів джезвою так, наче кава варилася в ковальському цеху. Катя лягала о другій ночі, дописуючи текст, і будь-який звук після одинадцятої сприймала як особисту образу. Вона залишала записки на холодильнику великими літерами: «ТИША ПІСЛЯ 23:00 — ЦЕ ПРОСТО ВВІЧЛИВІСТЬ». Він у відповідь клеїв стікер біля крана: «ХТОСЬ ЗАБУВ ВИМКНУТИ ВОДУ. І ЦЕ НЕ Я». Ванна перетворилася на територію дипломатичних переговорів. Одного ранку вони зіткнулися в дверях одночасно — вона з рушником через плече, він зі щіткою в роті, — і кілька секунд просто дивилися одне на одного, не знаючи, кому відступати.

— У мене через двадцять хвилин брифінг із клієнтом, — промимрив Ілля крізь піну.

— А в мене через двадцять хвилин інтерв'ю по телефону, і я ще не приймала душу від учора, бо хтось вилив усю гарячу воду.

— Це було позавчора.

— Це було системно.

Вона грюкнула дверима перед його носом і зачинилася зсередини. За стіною почувся здушений сміх — перший сміх у цій квартирі за два дні, і, як не дивно, не її.

До кінця тижня війна поступово перейшла в перемир'я, а перемир'я — у щось на кшталт побуту. З'явився графік на аркуші, приліпленому магнітом до холодильника: хто коли готує, чия черга на балкон із кавою, о котрій вимикається світло у вітальні. Катя писала свою колонку за столом на кухні, Ілля кодив на балконі, підклавши під ноутбук стару подушку замість підставки. Іноді вона чула, як він розмовляє з кимось по відеозв'язку діловим, зовсім іншим голосом — набагато сухішим, ніж той, яким сперечався з нею про воду в бойлері.

— У тебе завжди такий голос на роботі? — спитала вона якось увечері, коли він саме завершив дзвінок.

— Який?

— Ніби ти читаєш інструкцію з експлуатації. Живий Ілля кудись зникає.

Він на мить завис, ніби йому вперше сказали щось подібне.

— А в тебе який голос, коли пишеш статтю про когось важливого?

— Такий, ніби я вірю кожному його слову. Навіть якщо це неправда.

— Ну от. Значить, ми обоє добре граємо ролі.

Того вечора вони вперше просиділи на балконі більше десяти хвилин без сварки — просто дивлячись, як над морем гасне помаранчева смуга.

Буря прийшла в середу, без попередження, якщо не рахувати задушливої духоти, що тримала все місто в лещатах з полудня.

Катя мала їхати на зустріч зі знайомою журналісткою з місцевого видання — обмінятися контактами, може, домовитися про спільний матеріал. Планувала повернутися пізно. Натомість о шостій вечора небо розкололося, і дощ ударив у вікна так, наче хтось перекинув на дах усе Чорне море одразу.

Дорогу до кав'ярні, де мала бути зустріч, розмило за лічені хвилини — знайома написала, що нікуди сьогодні не рушить, зустріч перенесли. Катя стояла на балконі під навісом, дивилася, як вода стікає з даху суцільною завісою, і почувалася на диво спустошеною — так, ніби втратила щось важливіше, ніж просто одну ділову зустріч.

— Плани зірвалися? — Ілля з'явився в дверях балкона з двома келихами дешевого вина, яке вони купили ще в перший день «на випадок, якщо доведеться це святкувати або це пережити».

— Зірвалися, — вона взяла келих. — А в тебе?

— У мене був план написати сьогодні тисячу рядків коду. Тепер план — сидіти тут і слухати, як світ закінчується.– Він засміявся.

— Звучить краще за код.– Катя була все ще набурмосена.

Вони посунулися вглиб квартири, коли краплі почали залітати навіть у кімнату, і Ілля, не питаючи, дістав із холодильника все, що можна було перетворити на вечерю: пів-пачки макаронів, банку томатів, залишки сиру, якому вже давно варто було або з'їстися, або зникнути. Готували разом, штовхаючись ліктями біля плити, сперечаючись, чи потрібен часник у такій кількості.