Глава 4

Злату так скрутило від нудоти, що вона ледве втрималася на ногах. Двійник Марка стояв уже посеред коридору, досі тримаючи за волосся відрубану голову. Моторошна усмішка нікуди не зникла, а замість очей тепер чорніли дві порожні ями. Він навіть не ворушився. Просто чекав, кого вони виберуть.

— Повний ігнор, — прохрипіла Злата зціпивши зуби, та ще міцніше стискаючи Маркову руку. — Не дивіться на нього. І головне — не відповідайте! Це як довбаний баг у грі. Тільки тут, бляха, можна по-справжньому здохнути!

Злата так сильно стиснула руки Марка та Ярини, що ті аж здригнулися. Головне — не відпускати одне одного й не відповідати цій тварюці. Іншого плану в них поки що не було.

Двійник невдоволено схилив голову набік. А відрубана голова в його руці раптом кліпнула й видала огидне булькання. Наче хтось намагався закричати, захлинаючись під водою.

— Сюди! — раптом сипло гукнув Тарас. Він ішов попереду, заплющивши очі й виставив вільну руку перед собою. — Народ, тут протяг! Ви відчуваєте?! Холодне повітря! І пахне… Бляха, та це ж наш всратий під'їзд! Сирість, котяча сеча, стара фарба! Я цей сморід із тисячі впізнаю!

Злата теж відчула, як по обличчю ковзнуло щось прохолодне. Звичайний протяг. Уперше за весь час у цій довбаній квартирі повіяло чимось справжнім.

Десь там мав бути вихід!

— Біжімо! — скомандувала вона, ще міцніше стискаючи руки друзів.

І вони рвонули вперед, міцно тримаючись за руки. Злата мало не перечепилася через власні ноги, але Ярина вчасно смикнула її за собою.

І тут почалося справжнє пекло.

Стіни затремтіли. Старі шпалери відривалися цілими шматками й розсипалися на сірий порох, не встигнувши долетіти до підлоги. Паркет під ногами раптом вигнувся, а потім пішов хвилями. Марко спіткнувся, ледь не потягнувши всіх за собою.

— Та що за хрінь?! — заверещав він.

Але його голос потонув у гуркоті.

Двері по обидва боки коридору почали шалено грюкати.

БАМ! БАМ! БАМ!

Одна за одною, так сильно, що аж стіни здригалися. А з кімнат долинали дикі крики, плач, чиєсь хрипке гарчання й такий пронизливий вереск, що у Злати заклало вуха.

Крики. Благання.

— Тарасику, синку, не кидай мене! — надривався голос його матері з однієї кімнати.

— Допоможіть! Воно зжере мене! — волав нібито Марко з іншої.

​Але найгірше чекало попереду.

Коли до джерела протягу залишалося метрів десять, двері праворуч раптом розчахнулися. Звідти вдарило могильним холодом і смородом застояної води.

​І з темряви кімнати пролунав несамовитий крик Ярини:

— ЗЛАТО! Злато, будь ласка! Воно тягне мене! Боляче! Відпусти її, це не я, це ВОНО!

​Крик був настільки об'ємним, настільки реальним та відчайдушним, що Злата навіть загальмувала. Мозок просто закоротило. Захотілося розтиснути пальці. І на мить здалося, що рука, яку вона тримає зараз, стала холодною і чужою.

​А що, як справжня Ярина там? Що, як воно підмінило її ще біля ванної?

​— Не смій! — справжня Ярина, що йшла поруч, рвонула Злату на себе. У світлі ліхтарика, що шалено стрибав, Злата побачила бліде, налякане, але абсолютно живе обличчя подруги. — Я тут! Я тримаю тебе! Не слухай цю мразь!

​Мана спала. Злата міцніше перехопила руку Ярини, ледь не зламавши їй пальці.

— Пішла ти нахер, потворо! — крикнула Злата кудись у стелю.

Попереду, у самому кінці цього клятого коридору, нарешті з'явилися знайомі чорні двері. З-під них тягнуло холодним повітрям і тим самим смородом сирості та котячої сечі. Злата ще ніколи в житті так не раділа цьому смороду!

— Он вони! — закричав Тарас.

Він першим дістався дверей, ухопився за ручку й щосили смикнув на себе.

— Та відчиняйся ж, зараза!

Двері піддалися, і вся четвірка кинулася до виходу. Ярина першою проскочила назовні, потягнувши за собою Злату. Марко, який нісся слідом, мало не зніс Тараса разом із дверима.

Вони вивалилися на майданчик між четвертим і п'ятим поверхами. Злата перечепилася через поріг і гепнулася на коліна, потягнувши за собою Ярину. Марко налетів на Тараса, і обидва покотилися сходами вниз.

Хтось боляче вдарився ліктем, хтось обдер коліна. Але всім було начхати.

Вони вибралися! Бляха муха!

За спинами так гримнуло, що Злата мимоволі втягнула голову в плечі. Наче хтось гепнув величезними залізними дверима. Підлога під ними здригнувся, а зі стелі посипалася стара штукатурка. На кілька секунд аж вуха заклало.

А потім усе стихло.

Звичайний старий під'їзд. Той самий сморід сирості й котячої сечі. Десь унизу противно дзижчала лампочка. Ні криків, ні скреготу, ні чужих голосів.

Злата лежала на підлозі. Потім повільно перевернулася на спину й підняла голову, поглянувши туди, звідки вони щойно вискочили.

Дверей не було.

Взагалі!

На їхньому місці стояла звичайна брудна стіна з облупленою фарбою. Поруч — старий сміттєпровід. Ні дверної коробки, ні ручки, ні бодай маленької щілини.

Наче ніякої квартири номер сорок п'ять тут ніколи й не було.

Із під'їзду вони мчали так, ніби за ними по п'ятах гналася зграя скажених собак. Злата навіть не пам'ятала, як вони спустилися тими клятими сходами. Ноги самі несли її вниз, а в голові крутилася лише одна думка: швидше, швидше звідси!

Марко першим дістався виходу й так штовхнув двері, що ті влупилися об стіну.

За мить усі четверо вискочили надвір, у прохолодну жовтневу ніч.

Злата не втрималася на ногах і гепнулася колінами на мокрий асфальт. Та їй зараз було начхати навіть на біль. Вона хапала ротом холодне повітря, намагаючись хоч трохи віддихатися. Десь неподалік проїхала машина, потягнуло вихлопними газами й мокрим листям. Господи, як же добре було відчувати ці звичайні вуличні запахи! А не той проклятий сморід усередині квартири.

Ярина тим часом притулилася спиною до іржавої газової труби. Вона намагалася дихати спокійно, раз у раз витираючи спітніле обличчя рукавом куртки. Від звичної зухвалості не залишилося й сліду. Дівчина мовчала й дивилася кудись перед собою, наче досі не могла повірити, що вони справді вибралися.