Глава 3

​— Якого... — прошепотів Тарас, піднімаючись з підлоги. Він одразу глянув на екран свого смартфона. — Мережі нуль. Просто глухо. Екстрені виклики теж не пашуть. Ніби ми в бункері.

​— Де Марко?! — Ярина світила ліхтариком на всі боки. Дівчина панікувала.

​Промінь світла ковзнув уздовж коридору. Але коридор був якийсь неправильний. Неприродно довгий, наче хтось узяв звичайну квартиру, розтягнув у фоторедакторі й забув зупинитися. Метрів тридцять, не менше! А може, й більше, бо далі все тонуло в темряві.
По обидва боки виднілися двері. Десятки однакових дверей, ніби хтось просто скопіював їх і наліпив одну за одною. Жодного натяку на кінець цього довбаного коридору.

Біля одних із дверей на підлозі сидів Марко. Він відчайдушно схопився за горло і важко втягнув повітря. Наче хтось щойно намагався його задушити. Хлопець вирячив очі від жаху, а його улюблене худі з динозавром хтось роздер від самого коміра аж до грудей.

​— Ти живий?! — Злата підлетіла до нього, падаючи поруч на коліна. — Що це було? Хто тебе схопив?

​Марко підняв на неї очі. У них відображався такий жах, що Златі стало холодно.

​— Це була... не вона, — прохрипів хлопець, кашляючи. — У неї... не було обличчя. Просто гладка шкіра, наче манекен.

​У нескінченному коридорі раптом блимнула лампочка під стелею. Десь у глибині цього тунелю з-за зачинених дверей тихо заграла музика. Це був знайомий мотив — якийсь популярний вірусний тренд із ТікТоку, під який ще вчора танцювала Ярина. Але зараз він звучав спотворено, повільно, ніби мелодію зажувало в старій касеті.

Квартира номер сорок п'ять зачинила за ними двері. Пастка спрацювала. А тепер вона, схоже, вирішила з ними погратися.

Злата стояла спиною до Марка й не могла відірвати погляду від стіни з облупленими шпалерами. Ще хвилину тому тут були вхідні двері. А тепер — звичайна глуха стіна. Ні ручки, ні дверної коробки, навіть найменшого натяку на те, що тут узагалі був вихід.

Так не буває. Це просто прихований механізм, як у квест-кімнатах.

​Вона підійшла впритул і сильно вдарила кулаком по стіні. Збила кісточки до крові. У відповідь пролунав лише глухий стукіт. Суцільний бетон. Ні порожнечі за стіною, ні найменшої щілини. Нічого.

​— Ласкаво просимо в Бекрумс, народ, — нервово зглотнув Тарас, безперервно клацаючи кнопку блокування на телефоні, ніби це могло повернути зв'язок. — Якщо з-за рогу зараз вилізе якась дичина із «Сайлент Хілла», я відмовляюся в цьому брати участь.

​— Заткнися, Тарасе. Просто заткнися, — просичала Ярина. Дівчина міцно стискала ліхтарик двома руками, наче бейсбольну биту. — Тримаємося разом. Ніхто нікуди не відходить. Навіть якщо комусь припече в туалет. Зрозуміли?

Марко насилу підвівся з підлоги й машинально обтрусив порване худі. Його досі добряче трусило. Куди й подівся той самовпевнений придурок, який ще годину тому наминав шаурму й реготав із китайських хакерів? Тепер хлопець був блідий як смерть і раз у раз озирався через плече.

— Треба кімнати перевірити, — вичавив він із себе. — Там же мають бути вікна! Може, пожежний вихід якийсь… Це ж просто квартира, бляха, так?!

Останні слова прозвучали так, ніби Марко сам благав когось підтвердити, що несе не повну маячню.

Вони рушили довжелезним коридором, тримаючись ближче одне до одного й намагаючись не озиратися. Десь позаду, у темряві, досі тихенько грала знайома мелодія з ТікТоку. 

Перші ж прочинені двері вели на кухню. Промінь ліхтарика вихопив звичайний радянський інтер'єр: газова плита, старий холодильник «Дніпро», круглий стіл накритий клейонкою.

Але щось було не так.

​Злата примружилася. На столі стояли чотири чашки. Над ними тонкою цівкою здіймалася пара.

Вони підійшли ближче. Пахло м'ятою та чимось солодким.

— Ого, нічого собі сервіс! У «Макдональдсі» й то довше на замовлення чекаєш! — спробував пожартувати Марко, але замість сміху з горла вирвався якийсь жалюгідний хрип.

Злата обережно простягнула руку й торкнулася найближчої чашки. Тут же відсмикнула пальці. Гаряча, зараза! Наче чай щойно заварили.

Але за мить їй стало зовсім не до чаю.

На чашці красувався чорний кіт із кривою, нахабною посмішкою. Точнісінько такий, як на її улюбленій домашній кружці!

Тій самій, яку вона випадково розбила ще минулого місяця.

— Народ... — тихо покликав Тарас. Він стояв біля дверей до наступної кімнати. — Скажіть, що я з'їхав з глузду. Будь ласка.

Друзі підійшли ближче. За дверима виявилася спальня. Стара, обшарпана, наче тут років двадцять ніхто не жив. Біля стіни стояло ліжко з панцирною сіткою, навпроти — громіздка шафа з дзеркалом.

На акуратно застеленому ліжку лежав чорний рюкзак.

​— Це мій, — прошепотів Тарас, задкуючи. — Я залишив його вдома на кріслі перед тим, як ми зустрілися. Я точно пам'ятаю! На ньому мій значок із «Ріком і Морті»!

​Воно знає нас, з жахом усвідомила Злата. Ця квартира залізла в наші голови.

​З ванної кімнати почулося капання. Кап... Кап... Кап...

Марко, ніби загіпнотизований, штовхнув двері у санвузол. Ярина посвітила йому з-за плеча. Звичайна чавунна ванна, потріскані кахлі. Марко нахилився над раковиною і, сам не знаючи нащо, відкрутив вентиль крана.

​Із крану хлинула густа чорна рідина. Вона нагадувала нафту або мазут, пахла старою іржею та гнилим листям. Чорна жижа повільно заповнювала раковину.

​Раптом повітря у ванній різко похолоднішало, так що з рота пішла пара. Поверхня дзеркала над раковиною миттєво запотіла.

Усі четверо завмерли, спостерігаючи, як на мутному склі невидимий палець повільно виводив букви:

​Я-Р-И-Н-А

З-Л-А-Т-А

М-А-Р-К-О

Т-А-Р-А-С

​А потім знизу додалося ще одне слово:

ЗАЛИШИТЬСЯ

Холод пробрав Злату до самих кісток. Вона хотіла схопити друзів за руки і потягнути назад у коридор, але раптом із глибини темного тунелю пролунав голос.