Глава 2

Злата мовчки збільшила фотографію на своєму телефоні. І раптом помітила дещо, від чого всередині неприємно похололо. На знімку вона тримала свій смартфон, тільки от екран був розбитий ущент. Весь покритий тріщинами.

Дівчина машинально глянула на телефон у своїй руці. Скло ціле. Навіть подряпини немає.

— Тарасе, — Злата повільно підняла на нього очі. — Якщо це твої приколи, я тебе зараз цим телефоном приб'ю. У мене на фотці екран розбитий!

— Та які, в біса, приколи?! — Тарас уже відчайдушно копирсався в телефоні, намагаючись хоч щось дізнатися про відправника. — Ні номера, ні профілю, взагалі нічого! Я навіть зрозуміти не можу, звідки це фото прилетіло! Наче якийсь глюк у самому застосунку. — нервово потер лоба. — Слухайте, а може, хтось зламав камери супермаркету? Побачив нас, згенерував картинку через ШІ й тепер приколюється? Технічно це реально, якщо…

— Технічно ви обоє вже себе накрутили! — перебив Марко. Він нарешті зім'яв обгортку від шаурми й жбурнув у смітник. — Якийсь місцевий придурок побачив нас біля АТБ, сфоткав, закинув у нейромережу й тепер рже з нас. От і вся ваша містика!

— Крім нас, ніхто не знав, що ми сюди прийдемо, — сухо зауважив Тарас.

— Та ми ж на лавці про це на весь парк горлали! Хтось почув, от і все! — Марко демонстративно розправив плечі. — Коротше, мене таким не проведеш. Якщо хтось так старається нас відлякати, значить, там реально є щось цікаве! Ну що, йдемо? Чи будемо до ранку на ту фотку витріщатися?

Ярина вишкірилася й витягла з кишені куртки потужний ліхтарик.

— Ще б пак! Я хочу подивитися в очі тому генію фотошопу. І бажано спитати, якого біса він нас за ідіотів тримає!

Злата ще раз зиркнула на свій цілий екран, потім на фотографію, де той був ущент розбитий. Нормальна людина на її місці вже давно розвернулася б, заблокувала цей довбаний чат і пішла додому. Але ж ні! Треба було їй зв'язатися з трьома придурками, у яких інстинкт самозбереження, здається, взагалі відсутній. І залишити їх самих? Та вони ж точно кудись вляпаються!

— Якщо нас там сьогодні розчленують і продадуть на органи, — Злата приречено зітхнула, запихаючи телефон глибше в кишеню, — я вам обіцяю, спокійно на тому світі не лежатиму! Буду щоночі приходити й доводити вас до істерики. А до тебе, Марку, частіше всіх! Стану біля ліжка й питатиму, котра година. От тоді й побачимо, який ти сміливий!

— Обожнюю твій оптимізм! — Марко весело підморгнув їй. — Ну все, погнали, поки ту квартиру хтось на OLX не виставив! Уявляєте оголошення? «Затишна однокімнатна, між поверхами, сусіди тихі, іноді плаче дитина. Перегляд після опівночі». Аншлаг!

Дев'ятиповерхівка зустріла їх таким смородом сирості, котячої сечі та старої фарби, що Злата мимоволі скривилася. Звичайна облізла панелька, яких по місту хоч греблю гати. Фарба на стінах здулася й місцями звисала цілими шматками. Десь нагорі грюкнули двері, і луна прокотилося по всьому під'їзду. Лампочка над входом блимала так, наче ось-ось здохне, ще й противно дзижчала.

— Яка краса! — протягнула Ярина, вмикаючи ліхтарик. Промінь ковзнув по стіні й вихопив здоровенний напис: «Влад лох». — Ну все, народ, я вже відчуваю присутність потойбічних сил! Особливо Влада шкода. Його, схоже, тут добряче прокляли.

— Я б більше переживала, щоб нам зараз якийсь обдовбаний тип назустріч не виліз, — пробурмотіла Злата, обережно ступаючи на сходи. — Тарасе, ти хоч знімаєш?

— Ага, все пишеться. — Тарас підняв телефон, повільно повертаючи камеру. — Поки що з паранормального тут тільки непрацюючий ліфт і комунальники, які, судячи з усього, померли ще за Союзу.

Далі вони піднімалися вже майже мовчки. Чути було, чомусь, тільки важке Маркове дихання та скрип кросівок на сходах. На третьому поверсі стояла така темрява, що хоч око виколи. На четвертому потягнуло смаженою цибулею й чимось домашнім. Звичайним. Це аж трохи дратувало.

А от між четвертим і п’ятим усе змінилося.

Злата зупинилася першою й злегка насупилася. Повітря тут було зовсім інше. 

Старе. Застояне. 

Пил.  Вогкість і щось дивне ...віск чи що? Ніби вони раптом опинилися не в під’їзді старої панельки, а в покинутій церкві.

Ярина мовчки підняла ліхтарик і спрямувала промінь уперед.

Світло вперлося в двері.

Вони стояли саме там, де, за словами Тараса, мала бути глуха стіна і сміттєпровід . Але там стояли справжнісінькі двері!  Старі, оббиті потрісканим чорним дерматином, із важкою металевою ручкою й круглим вічком, схожим на сліпе око. Посередині блищали мідні цифри.

Чотири.

І п’ять.

— Окей… — протягнув Марко, витріщившись на двері. З його обличчя поволі сповзла самовдоволена посмішка. — Беру свої слова назад. Не знаю, як там із привидами, але двері, бляха, реально є!

Тарас мовчки підійшов ближче, увімкнув ліхтарик на телефоні й освітив номер. Потім знову поліз у знайдену раніше схему будинку.

— Та ну нахрін… — пробурмотів він, переводячи погляд з екрана на двері. — Я ж вам показував! Сорок п'ята квартира на шостому поверсі! На шостому, розумієте? А тут узагалі стіна має бути! — Він ще раз збільшив креслення й розгублено похитав головою. — Ні, народ, це якась повна хрінь…

— А може, хтось приколовся і просто приліпив ці цифри на двері якоїсь комірчини? — припустила Злата, хоча сама не надто вірила у власні слова. По спині вже повз мерзотний холодок, від якого хотілося негайно розвернутися й забратися звідси. Та й яка, до біса, комірчина? Ці двері виглядали точнісінько як на фотографії, яку їм скинув невідомий у чаті. Навіть тріщини на чорному дерматині збігалися!

— Зараз і дізнаємося! — Ярина рішуче ступила вперед і потягнулася до ручки.

— Ану стій! — Злата встигла схопити її за зап'ястя. — Ти зовсім довбанулася?! А якщо там хтось живе? Отак просто зайдемо й скажемо: «Добрий вечір, ми тут привидів шукаємо»?!

Ярина вже відкрила рота, щоб огризнутися, але не встигла.

За дверима щось заскреготіло.

Важко, протяжно, аж зуби звело. Наче хтось волочив величезну стару шафу по підлозі.