Квартира № 49

Квартира №49

Читала недавно у Фейсбуці поради одного психолога. Він стверджував, щоби впорядкувати думки, їх потрібно викласти на папері. Тому я вирішила записати історію, яка сталася зі мною два роки тому. Хах, як жартує одна моя подруга, таке могло статися тільки зі мною. Хоча, тоді мені було не до сміху. Але давайте про все по порядку.

Отже, два роки тому я закінчила інститут і зайнялася пошуками роботи. У селі, звісно, роботу знайти важко і тому я подалася шукати щастя до сусіднього районного центру. Дуже швидко стало зрозуміло, що молоді економісти, навіть із червоним дипломом, тут не потрібні нікому. Сказати, що я була розчарована, це не сказати нічого. Проте, я не могла повернутися додому, тому що твердо вирішила не сидіти більше у батьків на шиї.

Я купила на вокзалі газету з місцевими оголошеннями. Потрібні були працівники на завод. Мені втрачати було нічого, я вирішила поїхати туди і заповнити анкету. В тій самій газеті було кілька оголошень про оренду квартир чи кімнат.

Я подзвонила за кількома номерами, але виявилося, що орендувати кімнату не так вже і дешево. Я не хотіла брати гроші у батьків, а своїх заощаджень мала зовсім не багато. Коштів моїх вистачило тільки на те, щоб підселитися в двокімнатну квартиру, де вже жили троє дівчат. Я, взагалі-то, інтроверт, я важко знаходжу спільну мову з новими людьми, тому перспектива жити в кімнаті з іншою дівчиною мене трошки лякала. Але вибір в мене був невеликий. Я тішила себе думками, що ця квартира, як і моя робота, тимчасові, і в скорому часі я поміняю своє життя.

Наступними днями я переїхала на цю квартиру. Речей з собою брала не багато, бо місця було мало. Моя кімната була маленькою і темною, бо вікно виходило на північ. Крім двох ліжок, тут стояли стара шафа, двоє крісел і одна тумбочка. На тумбочці лежала ажурна серветка, мабуть ручної роботи, пожовкла від старості. Все в цій квартирі дихало старовиною. Було помітно, що ремонт тут не робили вже давно. Я протерла пил у кімнаті й на кухні, помила підлоги і вікна. Тоді я розклала свої речі, поставила на підвіконник горщик з кактусом, а на тумбочку – з фікусом. Кімната зразу ж стала затишнішою.

Я купила вино, солодощі і фрукти. Хотілося знайомство з дівчатами почати з приємної ноти. В шостій вечора з роботи повернулися Аня і Оксана. Дівчата жили в сусідній кімнаті. Вони були з одного села і дружили, не зважаючи на різницю у віці. Ані було 29, вона працювала продавцем в галантерейному магазині. Добре розумілася на різних тканинах, нитках, бісері і інших цікавих штучках для рукоділля. Сама теж була хорошою рукодільницею. Любила прикрашати і перешивати одяг на свій манер. Мріяла стати модельєром. Аня була спокійною і виваженою. Мабуть, я з нею подружуся.

Оксані було 19, вона з багатодітної сім᾽ї. Зразу після школи влаштувалася працювати на завод (там і я тепер працюю). Була веселою, безпосередньою, здається, ніколи нічим не переймалася всерйоз. Вона була повною протилежністю Ані і водночас її тінню. Подруга для Оксани була стовідсотковим авторитетом. Все, що Аня робила чи говорила, для Оксани було, мов закон. Удома в неї було п᾽ятеро братів, а подруга стала її старшою сестрою.

Мені було цікаво познайомитися з дівчиною, з якою доведеться жити у одній кімнаті. Але вона додому не поспішала. Коли я спитала дівчат, вони посміхнулися добродушно і, здається, співчутливо. «Тяжко тобі буде з нашою Наталі». Ми полягали спати, так і не дочекавшись її.

Наш завод працював у дві зміни, але стажування ми проходили тільки в першу. Я вставала дуже рано. На роботу мені було на шосту. Відповідно, я старалася швидко лягти ввечері. А Наталі приходила посеред ночі. Ми жили в одній кімнаті і ніде не пересікалися. Але за кілька днів доленосна зустріч відбулася.

Була п᾽ятниця. Восьма вечора. Дівчата ще не повернулися з роботи, а я пила чай на кухні. Раптом відчинились вхідні двері і у квартиру влетіла весела компанія. Четверо хлопців і троє дівчат, одна з яких простягнула мені руку і наче проспівала: «Я – Наталі, твоя сусідка по кімнаті. Дуже рада нарешті познайомитись».

Наступної хвилини хлопці і дівчата почали витягувати з сумок і складати на стіл продукти. Кількість алкоголю явно перевищувала кількість їжі. Я взяла чашку з чаєм і книжку, яку читала, і збиралася йти у кімнату. Наталі попросила мене залишитися, аргументувавши тим, що у їхній компанії хлопців більше. Я не звикла бути запасним варіантом, тому відмовилася від такої пропозиції.

Була одинадцята вечора. На кухні верещали і реготали, перекрикуючи голосну музику. Я збиралася йти спати, тому вирішила втихомирити Наталі і її друзів. Коли я відкрила двері кухні, зразу потонула у морі сигаретного диму. Якийсь хлопець зловив мене за руку і сказав: «Як добре, що ти прийшла». Я висмикнула свою руку і настирливо попросила у компанії тиші. Наталі, яка була вже досить веселою від алкоголю, це не сподобалося. Вона спробувала мені заперечити, мовляв живе тут давно, не то що я, має повне право робити те, що хоче. Я сказала, що плачу такі ж гроші, як і вона, тому мою думку теж повинні враховувати. Ми посварилися, але на кухні стало тихіше.

Я прокинулася серед ночі. Було якесь таке відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Я оглянулась по кімнаті. Місяць був у повні, тому було світло. І справді, я побачила біля шафи хлопця, який не зводив з мене очей. В цей момент я просто ненавиділа Наталі. «Може досить прикалуватися?», - спитала я. Я не помітила, як хлопець зник, навіть не чула, як закрилися двері.