"Квартира 23"

Пролог

Привіт. Я Віка. І це моя історія.  Мені 22 роки. Я звичайна студентка, яка вчиться на дизайнера, має свої хобі, любить гуляти. Також, моєю головною пристрастю були книги, а саме детиктиви. Коли я читаю, я ніби занурююся в цю атмосферу. Я та сама дівчина, яка дуже любить самотність, просто любить побути один на один зі своїми думками. У мене дуже тісні зв'язки з моєю родиною. У мене є моя сестричка та братик, яких я дуже люблю. Але прийшов час…. Мені 22 роки та треба вчитися… Я вирішую переїхати… Я дуже сумувала за близькими, але намагалася приїзжати на кожні вихідні. Все було добре. Я обрала невилику-однокімнатну квартиру, недорогу, бо грошей не було та родина жила не багато, але намагалася дати все необхадіне. Тато завжди працював, матуся також.  Все було гарно, мені подобалося моє життя…. Поки я не переїхала у квартиру 23….

Розділ 1. Початок

Рієлтор, коли ми увійшли в квартиру, усміхалася надто широко, ніби намагаючись приховати щось.

— Попередні мешканці терміново виїхали, — сказала вона і трохи нахилила голову. —Мабуть, пощастило, що ця квартира дійшла до вас.

Я кивнула, але всередині щось затремтіло.

— Чому “пощастило”? — спитала я, хоча вже відчула, що не хочу знати відповідь.

Рієлтор злегка посміхнулася:

— Старий будинок. І старі історії. Тут час від часу люди… зникають. Не надовго, але завжди є те відчуття, що щось лишилося після них.

Я спершу подумала, що це жарти, аби продати квартиру.

Але коли вона пішла, я стояла серед порожньої кімнати і відчула запах… пилу, старого дерева, і ще щось, що не могла назвати.

Щось, що відчувалося чужим.

Немов ця квартира спостерігала за мною ще до того, як я зайшла.

Я розклала речі. Розпакувала сумку.

Картки, косметичка, книги — усе на своїх місцях.

Ніщо не впало. Ніщо не було порушено.

Та відчуття чужого погляду не залишало мене.

Я перевірила замки.

Всі три працювали ідеально.

Вікна зачинені.

Жодних слідів злому.

Я намагалася заснути.

В голові крутились картинки — порожній під’їзд, старий ключ на килимку, слова агентки про “терміново виїхали”.

Я намагалася заспокоїти себе: це старий будинок, скрипи, шуми, старі стіни — нічого дивного.

Потім настав ранок.

І я зрозуміла, що це не просто відчуття.

Щось у квартирі змінилося.

Місце, де я залишила сумку, тепер було трохи зсунуте.

Лампа, яку я залишила на тумбочці, дивно стояла збоку…

Ні, я не могла цього пересунути уві сні

Я обійшла квартиру ще раз

Все виглядало ідеально

Ніби  нічого не трапилося.

Але я чомусь подумала: хтось був тут, поки мене не було.

Я спробувала зосередитися на думках про школу, про знайомих, про нове місто. І все одно відчуття чужого погляду не покидало мене.

Друга ніч наближалася

Віка лягла на ліжко, читаючи старий детектив.

Сторінки тихо шурхотіли під її пальцями, а лампа кидала довгі тіні по кімнаті.

В повітрі стояла важка тиша, яка робила ніч ще густішою.

Вона відклала книгу, подивилася на годинник.

23:21.

Ніч була тиха, але щось… невловиме ворушилося в повітрі.

Віка відчула, що її серце прискорилося, хоч причин для страху не було.

Це було як тінь на краю сприйняття — не можна торкнутися, але неможливо і проігнорувати.

Вона моргнула і подумала: «Мабуть, це нічого дивного… всього лише годинник, детектив і моя фантазія».

Але коли годинник показав 23:23, Віка знову підняла очі.

Щось блиснуло у темряві — тінь на стіні, яка не була її власною.

Вона підскочила, серце стискалося, але відчуття було чітким: це наслідки того, що відбулося раніше, і це не випадково.

Віка відклала книгу і застигла.

Силует стояв там, де нікого не повинно було бути.

Він не рухався, не дихав. Вона не могла до нього доторкнутися…. Їй стало мотрошно, що це…

Але вона настільки була втомлена від переїзду, що сама не помітила, як настав ранок.

Вона прокинулася. Підійшла до вікна: було сонячно, комфортно. Я вирішила піти в магазин. Прогулятися та подивитися місцевість. Цей силует не виходив із голови, а на годиннику час «23:23». Такий збіг… І квартира, і час….. Однаково

Розділ 2: Страх, що народжується з темряви

Я лежала на ліжку, читала книгу, але раптом щось на стіні.. Я лежала..Не сміючи рухатися. На годиннику 23:22. Серце билося так швидко та голосно, що здавалося, що стіни його відлунюють .

23:23.

Крок.

Повільний. Чіткий. Точний. Згори. Сходи. Під'їзд. Мої двері…

Я не змогла дихати.. Не хотіла дивитися у вічко, Але очі самі тяглися туди.. Стало моторошно. Здавалося, серце вилітає. Всюди темрява. Лампа ніби горить, але всеодно темно…

Я відчула це раптово.

Не звук. Не запах. А присутність Лише силует.

Високий. Непорушний. Він здавався майже прозорим, немов тінь, яку залишає лампа, коли світло падає криво. Я хотіла крикнути, але горло здавило страхом.

Силует злегка нахилив голову, ніби дивився прямо на мене.

Я відчула холод по спині, як від повітря, що не існує..

І хоч лампа трохи і горіла, я не бачила його деталей…

Він стояв там кілька хвилин. Може, п'ять, три, невідомо.  Кожна секунда тяглася нескінченно. Я могла тільки дивитися і гадати: що він тут робить? Чому він тут? Що за містика? Чому не видно обличчя?

Раптом він зробив крок назад. Так тихо, що я навіть не почула звук. Кілька секунд він просто стояв у темряві, не видавая ні звуку, і тоді… зник.

Не кроками.  Не стрибком. Просто зник.

Я сиділа, ніби тримаючи серце в руках.. В голові крутилася одна думка: хтось приходить сюди. Другу ніч... О 23:23.

Я не могла повірити , що залишаюся тут сама. Але на цьому все не закінчилося…