Епілог

Три місяці потому.

Я заклеїла останню коробку і написала на ній маркером: «Кухня». Квартира була залита сонячним світлом, яке вільно проникало крізь чисті вікна. Вона все ще була старою, але тепер її вік здавався шляхетним, а не зловісним.

Завтра прийдуть нові власники — молода сім'я з маленькою дитиною. Я продала її майже за безцінь, з однією умовою в договорі: ніколи не робити капітального ремонту у вітальні.

Я не залишилася тут жити. Цей дім був моїм полем битви і моїм храмом, але не моїм домом. Моя війна закінчилася.

Я знайшла нову роботу. Помирилася з батьками. Іноді я згадувала Андрія, але без болю, радше як про прочитану книгу.

Я змінилася. Шум у моїй голові зник, замінений на тиху, спокійну впевненість. Я навчилася чути власну мелодію.

Перед тим, як піти, я підійшла до вхідних дверей і провела по них рукою. Вони були просто теплими від сонця. Ніяких в'язнів. Ніяких привидів.

Я востаннє окинула поглядом порожню кімнату, посміхнулася і вийшла, зачинивши за собою двері.

На вулиці світило сонце. І я, не вагаючись, пішла йому назустріч.


 

Останній погляд

Олена зайшла до квартири, тримаючи на руках маленького трирічного Сашка. Після метушні з ріелторами та паперами вони нарешті отримали ключі. Квартира була старою, але на диво світлою і чистою. Сонячні промені заливали кімнати, граючись на свіжопофарбованих стінах.

— Ну що, синку, ось наш новий дім, — прошепотіла вона, опускаючи малого на підлогу.

Вона трохи хвилювалася. Переїзд, нове місце... Вона очікувала, що Сашко, як завжди в незнайомому просторі, притиснеться до її ніг.

Але хлопчик зробив те, чого вона не очікувала. Він озирнувся, його очі засяяли від захвату, і він голосно, дзвінко розсміявся. А потім, не вагаючись, побіг у бік великої порожньої вітальні.

— Обережно! — гукнула Олена йому вслід.

Вона зайшла за ним. Сашко стояв посеред кімнати і тягнув ручки вгору, до сонячного променя, що падав зі стелі, ніби намагався зловити пилинки, що танцювали в ньому.

— Мамо, дивись! — весело закричав він. — Тут сонячний зайчик! Він теплий!

Олена посміхнулася, відчуваючи, як її власне хвилювання розчиняється в цьому дитячому захваті. Вона підійшла і обійняла сина. У квартирі пахло сонцем, старим деревом і чимось ще, ледь вловимим.

Пахло спокоєм.

— Так, синку, — сказала вона, дивлячись у залиту світлом кімнату. — Ми вдома.