Розділ 18. Звільнення

Я дивилася на серце будинку, і картина нарешті склалася. Це не було лігво монстра. Це був мавзолей. Меморіал однієї-єдиної, нескінченної трагедії.

Кожен предмет тут був якорем душі, яку Майстер прикував до цього місця, намагаючись знайти розраду у чужому болю. Але центральним експонатом, першим і головним в'язнем, був він сам. Його душа, його спогад, його біль — застиглий у вигляді дитячої червоної кульки.

— Ти втратив дитину, — прошепотіла я в тишу. — Так само, як Марта. Але вона обрала чекати. А ти — мучити.

У повітрі перед отвором у підлозі почав збиратися туман. Він густішав, формуючись у знайому фігуру чоловіка в темному пальті. Але тепер він не був владним і впевненим. Він був прозорим, тремтячим, а його обличчя, яке я вперше бачила чітко, було спотворене не злістю, а віковим, невимовним стражданням. Це було обличчя батька, що стоїть над порожнім ліжечком своєї дитини.

— Ти не розумієш, — прошепотів він. Голос більше не лунав у голові, він йшов від привида. — Це єдине, що від нього залишилося. Якщо ти зруйнуєш камінь, ти знищиш і її. Назавжди. Це буде справжня смерть.

Він боявся не моєї атаки. Він боявся остаточної втрати. Його жорстокість була лише спотвореною спробою захистити свій єдиний спогад. Всі ці душі, всі ці ігри — це були лише вартові, що охороняли його особисте пекло.

— Гра закінчена, — сказала я тихо, але твердо. Я подивилася йому прямо в його прозорі, сповнені болю очі. — Більше ніхто не буде вартовим твоєї пам'яті. Ні скрипаль. Ні Лукаш. Ні Марта. Ні я.

Я взяла в руки ніж. Майстер-привид відсахнувся, його фігура затремтіла.

— Ні! Благаю!

Але я не збиралася бити. Я згадала думки Марти. «Перерізати артерії». Я подивилася на срібні нитки, що тягнулися від кожного предмета до чорного каменю.

Я не стала їх різати. Я зробила інакше.

Я обережно, кінчиком ножа, підчепила нитку, що йшла від дитячого коника Лукаша. Потім, так само обережно, від'єднала її від обсидіану. Секунду вона висіла в повітрі, а потім розчинилася в золотистому пилу. І я відчула, як квартирою прокотився легкий видих полегшення. Я почула віддалений дитячий сміх — вільний і щасливий.

Я подивилася на Майстра. Його фігура стала ще більш прозорою. Він втрачав силу, бо одна з батарейок його системи була відключена.

Один за одним, я почала звільняти їх.

Я від'єднала смичок скрипаля. І на мить мені здалося, що я чую прекрасну, світлу мелодію, що лине вгору.

Я від'єднала стару фотокартку. І відчула вдячний жіночий погляд.

Кожна звільнена душа забирала частинку сили Майстра, частинку його в'язниці. Він уже не міг говорити, лише дивився з жахом і благанням, як я розбираю його імперію болю.

Коли залишилася лише одна нитка — та, що вела від самого каменю, від його власної душі, — я зупинилася. Я подивилася на чорний обсидіан з червоною кулькою всередині.

Я могла б просто залишити його тут, самотнього і безсилого. Але це було б не звільнення. Це була б помста.

Я поклала ніж. І зробила те, чого Майстер боявся найбільше. Я простягнула руки і взяла чорний камінь. Він був крижаним. Я притиснула його до грудей, туди, де в мене всередині було тепло від мідної монети, від власної душі.

Я не стала нічого говорити. Я просто поділилася своїм теплом. Я поділилася прощенням. За нього, за себе, за всіх.

І камінь тріснув.

Він не розлетівся на друзки. Він просто розкрився, як бутон квітки. І з нього, ціла і неушкоджена, повільно випливла маленька червона кулька. Вона піднялася вгору, до стелі, яскрава і жива.

Привид Майстра подивився на неї. І вперше за століття на його обличчі з'явилося щось, схоже на спокійну посмішку. Він простягнув до кульки прозору руку, і його постать розчинилася у світлі, що йшло слідом за нею.

Вони возз'єдналися.

Я сиділа на підлозі у центрі кімнати. Всі предмети-якорі перетворилися на пил. Залишився лише розколотий, порожній шматок обсидіану.

Квартира мовчала. Але це була інша тиша. Спокійна. Втомлена. Вільна.

Я підвелася і підійшла до вікна. За ним починався світанок.