Розділ 15. Кухонний ніж

Кухня зустріла мене тишею, що здавалася щільнішою, ніж у решті квартири. Тут, у царстві старих кахельних плиток і порожніх шафок, холод був особливо відчутним. Він пахнув іржею та застиглим жиром.

Я рухалася наосліп, тримаючи одну руку виставленою вперед, а в іншій стискаючи монету. Вона ледь-ледь жевріла, її тепло було майже непомітним, але я чіплялася за нього, як за рятувальну нитку. Де шукати? Кухня була маленькою, але в темряві вона здавалася безкінечною.

Я довірилася інтуїції. Жест Марти був спрямований не просто на кухню, а на її центр. Я пройшла до старої раковини. Обмацала холодний метал крана, шорстку поверхню стіни. Нічого. Перейшла до місця, де колись стояла плита. Лише гола стіна і вивід газової труби.

Я розгубилася. Можливо, я неправильно її зрозуміла?

І тоді я відчула це. Монета в моїй руці ледь помітно потеплішала. Я завмерла. Потім зробила крок убік. Холодніше. Крок назад. Тепліше. Це був дитячий варіант гри «гаряче-холодно». Марта, або сама квартира, що вирішила мені допомогти, вела мене.

Крок за кроком, орієнтуючись на тепло монети, я підійшла до стіни навпроти раковини. Це була суцільна стіна, обкладена старою, потрісканою плиткою. Монета стала гарячою, майже обпікаючи пальці, коли я торкнулася однієї з плиток. Вона нічим не відрізнялася від інших.

Я натиснула на неї. Нічого. Спробувала підчепити нігтем. Вона сиділа міцно.

Я в розпачі притулилася до неї чолом. Що я роблю не так?

І тут я згадала, що у мене є ще один інструмент. Ключ. Я дістала маленький срібний ключик і обережно провела його гострим кінцем по швах навколо плитки. Коли я торкнулася нижнього шва, ключ ніби прилип до нього. Я провела ним ще раз, і почула тихий скрегіт. Це був не цемент. Це був метал. Тонка, майже невидима металева засувка.

Я підчепила її ключем і потягнула. З тихим клацанням плитка піддалася, відхилившись усередину, як дверцята сейфа.

За нею була невелика, викладена цеглою ніша. І в ній, на шматку старої оксамитової тканини, лежав він.

Це був не щоденник і не прикраса. Це був звичайний кухонний ніж. Старий, з простою дерев'яною ручкою і довгим, вузьким лезом, що потемніло від часу. Але було в ньому щось дивне. Він не здавався ні зброєю, ні кухонним приладдям. Він лежав у схованці з такою ж урочистістю, як королівський скіпетр.

Я обережно взяла його. Дерев'яна ручка була гладкою, відполірованою тисячами дотиків. І щойно мої пальці обхопили її, в моїй голові пролунав новий голос.

Він не був схожий на інші. Це був не шепіт, не крик і не відлуння емоцій. Це був потік думок. Чітких, спокійних, рішучих. Думок жінки. Думок Марти.

«Він не бог. Він не демон. Він — паразит. Він живиться не страхом, а вірою. Він знаходить талановитих, одержимих людей і пропонує їм те, чого вони прагнуть найбільше. Велич. А потім, коли вони відкривають йому свої душі, він п'є їхню віру, їхню іскру, поки не залишається лише порожня оболонка, прив'язана до однієї-єдиної емоції. Він — колекціонер».

Я бачила образи, що проносилися перед моїми очима. Марта, молода жінка з рішучим поглядом, у простій сукні тридцятих років. Вона не була музикантом чи художником. Вона була... медіумом? Цілителькою? Вона бачила суть цього місця з першого дня. Вона не піддалася на обіцянки Майстра. Вона кинула йому виклик.

«Він не може створити нічого свого. Він лише посилює те, що вже є. Але у квартири є серце. Фізичне серце. Місце, куди він стягує всю вкрадену енергію. Якщо перерізати артерії, що живлять його, він ослабне. Його можна буде вигнати. Я знайшла це місце. Воно під підлогою. Під головною залою».

Під вітальнею.

«Я була готова. Але він виявився хитрішим. Він не міг зламати мене через віру, тому він використав те, що було сильнішим. Мою любов».

Я побачила образ маленького хлопчика з великими сумними очима. Її сина. Він захворів. Лікарі не могли допомогти. І Майстер прийшов до неї з пропозицією. Не велич. А зцілення. В обмін на її обіцянку ніколи не чіпати серце будинку.

Вона погодилася. Але він обманув її. Він не зцілив дитину. Він просто забрав її, поглинув, перетворивши на ще одного привида, на ще одну ноту в своїй симфонії болю. І Марта, зломлена горем, втратила волю до боротьби. Вона не стала привидом жалю чи страху. Вона стала привидом нескінченної, втомленої варти. Вона не могла боротися, але могла чекати. Чекати на того, хто зможе закінчити її справу.

Я стискала в руці ніж. Це був не просто ніж. Це був інструмент, який вона приготувала для операції.

«Він під підлогою...» — лунали в моїй голові її думки.

І в цю мить я зрозуміла, що Майстер теж слухає. Він чув усе. Він зрозумів, що я знайшла зброю.

І його відповідь була миттєвою.

Підлога під моїми ногами затремтіла. Не просто здригнулася, а заходила ходором, ніби почався землетрус. Зі стін посипалася штукатурка. Посуд, що дивом залишався в шафках, з гуркотом полетів на підлогу.

Але це було не найстрашніше.

Дверний проріз, що вів з кухні до коридору, почав змінюватися. Він викривлявся, стискався, ніби ставав живою пащею, що намагається мене відрізати, замкнути тут, у цій кімнаті, назавжди.

Я кинулася до виходу, але було вже пізно. Прохід звузився до крихітної щілини, а потім зник зовсім, перетворившись на суцільну стіну.

Я опинилася в пастці. Замурована живцем у темній кухні.