Розділ 14. Тінь на стіні

Світло від монети було теплим і живим. Воно заливало кімнату, перетворюючи її з крижаної пастки на майже затишне приміщення, сповнене м'яких золотистих відтінків. Але ця ілюзія затишку розбивалася об тінь.

Вона була неправильною. Нелогічною. Парадоксальною. Тінь від порожнього крісла мала форму згорбленої людини. І ця людина з тіні повільно, з видимим зусиллям, піднімала на мене свою темну, безлику голову.

Я не закричала. Крик застряг десь у грудях, перетворившись на холодний вузол. Я стояла, виставивши перед собою руку з монетою, наче це був вогняний щит. І дивилася.

У цієї тіні не було очей, але я відчувала її погляд. І в ньому не було ні злоби, ні погрози, як у Майстра. Не було жалю, як у скрипаля, чи самотності, як у Лукаша. У цьому погляді була лише втома. Нескінченна, важка, як могильна плита, втома істоти, що задовго чекала.

Хор голосів у моїй голові зник, заглушений світлом монети. За стіною було тихо. Зараз у цій кімнаті були лише я і вона. Тінь.

Хто ти? — подумки запитала я.

Ніби почувши моє питання, тінь повільно, дуже повільно підняла руку. Це був лише темний контур, але жест був чітким. Вона не вказувала на мене чи на двері. Вона вказувала на своє джерело.

На крісло.

Я зрозуміла. Крісло — не просто меблі. Не просто схованка для щоденника. Це — якір. В'язниця для цієї конкретної душі.

Тримаючи монету, як смолоскип, я обережно підійшла до крісла. Світло від монети було настільки яскравим, що я бачила кожну тріщинку на дереві, кожну потерту нитку на оббивці. Я почала оглядати його знову, але тепер я знала, що шукати. Не замок. А знак. Ім'я.

І я його знайшла. На задній ніжці крісла, там, де майже ніхто не побачив би, були видряпані літери. Не так відчайдушно, як слово «БІЖИ», а акуратно, ніби голкою. Одне слово.

«Марта».

І дата. "1932". За п'ятдесят років до записів мого діда. Ця історія була набагато старшою, ніж я уявляла. Майстер грав у свою гру дуже, дуже довго.

Щойно я прочитала ім'я, світло від монети заблимало. Раз. Другий. Холод почав повільно повертатися в кімнату. Майстер оговтався від моєї атаки. Він знову тиснув на квартиру, намагаючись загасити моє єдине джерело світла.

Я подивилася на стіну. Тінь, яку я тепер знала як Марту, почала бліднути, розчинятися. Але перш ніж зникнути остаточно, вона зробила останній жест. Її темна рука знову піднялася і рішуче, нагально вказала в бік кухні.

Потім світло згасло.

Я знову опинилася в непроглядній темряві та крижаному холоді. Але тепер усе було інакше. Я більше не була сліпою. У мене був напрямок.

Марта, в'язень крісла, втомилася чекати. І вона щойно показала мені, де шукати наступний ключ.

Я стиснула в руці теплу монету і, не вагаючись, рушила в темряву, у бік кухні.