Розділ 12. Загадка в темряві

Лукаш.

Ім'я було простим, земним. Воно не належало привиду чи монстру. Воно належало хлопчику. І це знання змінило все. Тепер у темряві зі мною був не просто безтілесний жах, а дитина, яка колись малювала сонце і тримала за руки батьків.

Я обережно склала малюнок і поклала його до кишені разом із щоденником. Це були мої докази. Моя карта цього божевільного місця.

— Дякую, Лукаше, — прошепотіла я. — Тепер моя черга ставити питання.

Я вийшла з комори у вітальню. Темрява і холод нікуди не поділися, але тепер вони не здавалися такими ворожими. Вони були просто... умовами гри. Я сіла в крісло, яке тепер відчувалося як мій куток рингу.

— Я хочу знати, — сказала я впевнено, звертаючись до порожнечі. — Чого Майстер хотів від тебе? Чому він обрав тебе?

Я чекала на відповідь. На ще один шепіт, на ще один образ. Але замість цього я почула тихий, ледь вловимий звук, ніби хтось дмухнув на скляну кульку. А потім у моїй голові пролунав голос Лукаша, тонкий і чистий.

«Спочатку відгадай».

— Відгадати? — перепитала я. — Що відгадати?

«Загадку. Це правило. Ти питаєш — я загадую. Відгадаєш — я відповім».

Нове правило. Він вчився. Він адаптував мою власну тактику. Я мимоволі посміхнулася.

— Добре. Я згодна. Загадуй.

Пауза. Я відчувала, як він збирається з думками, як маленька дитина, що намагається згадати віршик. А потім голос пролунав знову.

«У мене є голоси, але немає рота.

Я зберігаю спогади, але не маю пам'яті.

Я — дім для багатьох, але завжди самотня.

Що я?»

Я замислилася. Голоси без рота. Спогади без пам'яті. Дім для багатьох... Відповідь була настільки очевидною, що я ледь її не пропустила. Це не просто загадка. Це був опис його в'язниці. Його світу.

— Ти — ця квартира, — сказала я тихо.

Щойно я вимовила ці слова, по кімнаті прокотилася ледь помітна хвиля тепла. Я відгадала.

Але перш ніж Лукаш встиг відповісти на моє питання, втрутився третій гравець.

Холодний, безпристрасний шепіт Майстра прорізав тишу, але цього разу він не лунав з-за дверей. Він пролунав усередині моєї голови, намагаючись витіснити голос дитини.

— Він бреше тобі, Кіро.

Я здригнулася. Він назвав моє ім'я. Він знав.

— Це не дитина, — продовжував голос, спокійний і переконливий, як голос лікаря, що ставить діагноз. — Це пастка. Відлуння голоду, залишене тут задовго до твого діда. Воно приймає форму, яка викличе в тебе найбільше співчуття. Воно хоче не грати. Воно хоче з'їсти твоє тепло, твою волю, твою іскру.

Я затулила вуха, але це було марно.

— Подивися на малюнок, — шепотів Майстер. — Хто там посміхається? Сонце. Батьки. І я. Лише хлопчик стоїть із серйозним обличчям. Бо він — не частина їхнього світу. Він завжди був чужим. Не довіряй йому. Допоможи мені його вигнати, і я випущу тебе.

Слова Майстра були логічними. Розумними. Вони апелювали до мого інстинкту самозбереження. Малюнок... справді, Лукаш на ньому не посміхався. Можливо, це правда? Можливо, я відчинила двері не в'язню, а хижаку?

Сумнів, холодний і отруйний, почав розповзатися моєю свідомістю.

І тоді я почула голос Лукаша. Він був слабким, майже заглушеним голосом Майстра, і в ньому тепер вчувалася паніка.

«Не слухай його! Він... він бреше! Він боїться...»

— Чого він боїться, Лукаше? — крикнула я в темряву.

Я сиділа в кріслі, затиснута між двома голосами. Один обіцяв мені свободу в обмін на зраду. Інший просив про довіру, не пропонуючи нічого, крім загадок.

І я мала обрати, чий шепіт є правдою, а чий — пасткою.