Розділ 11. Гра у хованки

Мої слова повисли в крижаній темряві, і на якусь нескінченну мить нічого не відбувалося. Я стояла, стискаючи в руках теплу монету і холодного коника, і чекала. Чекала на реакцію.

І вона настала.

Дитячий сміх, що пролунав знову, змінився. Він втратив свою моторошну, потойбічну ноту. Тепер він був сповнений щирого, захопленого подиву. Ніби дитина, яка все життя грала сама з собою, раптом отримала запрошення до справжньої гри.

А потім тихий, ледь чутний шепіт прослизнув у мій розум. Він був не таким, як холодний, владний голос Майстра. Цей був тонким, як павутинка, і сповненим дитячої нетерплявості.

«Сховайся!»

Це було запрошення. І команда.

Я не вагалася. Я знала, що час має вирішальне значення. Я розвернулася і кинулася в темряву, шукаючи притулку. Куди? Під стіл? За крісло? Це було б надто очевидно.

І тут квартира, яка ще хвилину тому намагалася мене заморозити, здається, допомогла. Двері до комори, які я зачинила раніше, тихо прочинилися, ніби запрошуючи всередину. Я пірнула в темний отвір, обережно причинивши за собою двері, залишивши лише крихітну щілину, щоб спостерігати.

Я присіла навпочіпки в кутку, там, де знайшла напис на стіні. Моє серце калатало, але тепер це був не лише страх. Це був адреналін. Азарт мисливця.

— Я сховалася, — прошепотіла я в темряву комори. — Тепер моя черга. Це моє правило. Одна гра — одне питання.

Я зробила паузу, прислухаючись.

— Як тебе звати? — запитала я.

Відповіді не було. Але я відчула, що він почув. Гра почалася.

З вітальні долинув звук. Тихий стукіт, ніби маленький м'ячик впав на підлогу і покотився. Тук... тук-тук... тук... Він котився по кімнаті, ніби шукаючи мене. Потім у коридорі почулися ледь вловимі кроки. Не скрип мостин під вагою дорослого, а легкий, майже невагомий тупіт босих дитячих ніг.

Він шукав.

Я затамувала подих, вдивляючись у щілину. Я нічого не бачила, але відчувала його присутність. Вона була в русі повітря, у ледь помітній зміні тіней.

Кроки наблизилися до комори і завмерли. Я стиснула монету в руці так сильно, що кісточки пальців побіліли.

І тоді я його побачила.

У щілину я бачила лише фрагмент коридору. І на мить у цьому фрагменті з'явилася тінь. Не просто тінь від предмета, а темний, розмитий силует, зростом з семирічну дитину. Він постояв мить, а потім ковзнув далі, до кухні.

Він не знайшов мене.

Я виграла цей раунд.

Я хотіла вже вийти, коли мій погляд упав на підлогу під моїми ногами. У тому місці, де я сиділа, одна з мостин здавалася трохи вищою за інші. Ніби її колись піднімали.

Я забула про гру. Я підчепила край мостини нігтем. Вона піддалася. Під нею була невелика порожнина. І в ній щось лежало.

Це був не щоденник і не коробка. Це був звичайний дитячий малюнок, складений у кілька разів, на аркуші із зошита в клітинку. Я обережно розгорнула його.

Малюнок був виконаний кольоровими олівцями. На ньому був зображений будинок — цей будинок, я впізнала його по вікнах. Поруч стояли три фігурки: велика жінка в сукні (мама), високий чоловік у капелюсі (тато) і маленький хлопчик, що тримав їх за руки. Сонце в кутку аркуша щасливо посміхалося. Звичайна дитяча ідилія.

Але була ще одна деталь.

За будинком, ніби визираючи з-за рогу, стояла четверта фігура. Вона була намальована одним лише чорним олівцем, грубо, з натиском. Непропорційно довгі руки, порожні очі-крапки. І широка, неприродна, застигла посмішка від вуха до вуха.

Майстер.

Я дивилася на цей малюнок, і холод пробіг по моїй спині. Це був не просто портрет. Це було попередження. Дитина бачила його суть ще до того, як дорослі щось запідозрили.

І щойно я це зрозуміла, тихий, тонкий шепіт пролунав у мене прямо над вухом. Він був сповнений дитячої довіри, яку я заслужила, вигравши гру.

Він назвав своє ім'я.

«Лукаш».