Розділ 10. Той, хто сидить у кріслі

Скрип-скрип. Скрип-скрип.

Звук був тихим, але в мертвій, холодній тиші квартири він різав слух, як іржава пилка. Він був до жаху буденним. Так гойдаються в кріслах старі люди, думаючи про минуле. Так заколисують дітей. Так чекають.

Мій мозок відмовлявся це приймати. Я була сама. Я щойно перевірила кожен куток. Крісло було порожнім. Але звук був реальним. Він проникав крізь темряву, малюючи в моїй уяві силует, що повільно рухався туди-сюди.

Паніка, яку я так старанно стримувала, піднялася з глибини крижаною хвилею. Хотілося закричати, кинутися до дверей, вибити їх, втекти куди завгодно. Але я знала, що це саме те, чого чекає квартира. Вона чекала, поки мій страх стане моєю єдиною нотою, щоб посилити її, щоб розірвати мене на шматки.

«Я не боюся тебе», — повторила я подумки, як мантру. Слова були брехнею, але мідна монета в моїй руці все ще була теплою. Я вчепилася в це тепло, в цей крихітний острівець реальності посеред океану жаху.

Я не можу тут стояти. Я мушу побачити.

Я дістала телефон. Пальці не слухалися, ковзали по екрану. Нарешті мені вдалося увімкнути ліхтарик. Вузький, тремтячий промінь світла розрізав темряву коридору і впав на поріг вітальні.

Скрип припинився.

Я завмерла, прислухаючись. Тиша. Повна, абсолютна тиша. Можливо, мені все ж таки здалося? Можливо, це просто гра моєї виснаженої психіки, посилена акустикою цього проклятого місця?

Я зробила крок у вітальню, ведучи променем світла перед собою. Стіна. Підлога. Куток. Порожньо. Я повільно повела промінь до центру кімнати.

До крісла.

Воно було порожнім.

Я відчула хвилю полегшення, таку сильну, що ледь не впала. Боже, я божеволію. Я просто повільно божеволію в цій клітці. Я істерично хихикнула, і звук вийшов жалюгідним і тремтячим.

Я вже хотіла опустити телефон, коли помітила щось дивне.

На сидінні крісла щось лежало. Щось маленьке і темне.

Я підійшла ближче, серце знову почало калатати, але вже не від страху, а від цікавості. Промінь ліхтарика вихопив предмет із темряви.

Це була дитяча іграшка. Маленький, пошарпаний дерев'яний коник. Фарба на ньому майже стерлася, але можна було розгледіти залишки яскравих візерунків. Він був дуже старим.

Звідки він тут узявся? Я оглядала крісло, там нічого не було.

Я простягнула руку, щоб узяти його. І щойно мої пальці торкнулися холодного дерева, квартира знову заговорила.

Але цього разу це був не шепіт і не музика.

Це був дитячий сміх.

Тихий, дзвінкий, він пролунав не з якогось конкретного місця, а ніби звідусіль одразу. Зі стін, зі стелі, з самої темряви. Він не був злим чи страшним. Він був просто... сміхом. Сміхом дитини, яка грається у хованки і яку щойно знайшли.

І в цьому сміху я почула відлуння нової емоції. Не жалю скрипаля. Не страху людини, що написала "БІЖИ".

Це була самотність. Нескінченна, глибока, як криниця, самотність дитини, у якої немає з ким гратися.

Я стояла посеред темної, холодної кімнати, стискаючи в одній руці теплу монету діда, а в іншій — холодного дерев'яного коника. І я зрозуміла, що в'язнів у цій квартирі більше, ніж я думала. І кожен з них замкнений у своїй власній клітці з однієї-єдиної емоції.

А Майстер — їхній тюремник. І мій.

Я підняла голову і подивилася в темряву.

— Я з тобою пограю, — прошепотіла я. — Але за моїми правилами.