Розділ 9. Відлуння чужого жалю

Стогін, що прокотився дверима, був не звуком дерева чи металу. Це був звук болю. Він затих, і на мить запанувала абсолютна, вакуумна тиша. Я стояла, не наважуючись витягти ключ, відчуваючи себе дитиною, яка натиснула на велику червону кнопку, не знаючи її призначення.

І тоді поверхня дверей змінилася.

Старий, потрісканий дерматин пішов брижами, наче поверхня темної води, в яку кинули камінь. Кола розходилися від замкової щілини, і колір почав тьмяніти, перетворюючись на туманний, молочно-білий екран. Я заціпеніла, не в змозі відвести погляд.

У глибині цього туману почали проступати образи. Розмиті, тремтячі, як старе кіно. Це були не мої спогади.

Я побачила кімнату — цю саму кімнату, але іншу. Заставлену нотами, з пюпітром біля вікна і скрипкою, що лежала у відкритому футлярі на кріслі. Я відчула запах каніфолі та старого лаку.

Потім з'явився він. Чоловік, якого я не знала, але одразу впізнала. Скрипаль. Він був молодим, з палаючими очима і тонкими, нервовими пальцями, що постійно перебирали невидимі струни. Він грав. Музика була несамовитою, складною, вона рвалася кудись угору, до світла.

А поруч із ним, у тіні, стояв Майстер. Його обличчя було таким самим, як на фотографії діда — спокійним, незворушним, із восковою посмішкою. Він слухав, схиливши голову, і його погляд був схожий на погляд ентомолога, що вивчає рідкісну комаху.

Картинка змінилася. Той самий скрипаль, але тепер він сидів на підлозі, обхопивши голову руками. Ноти були розкидані. Скрипка лежала поруч, німа. Його плечі здригалися від беззвучних ридань.

І я відчула його емоцію. Вона вдарила по мені, як фізичний удар, збиваючи з ніг. Це був не страх. Страх був пізніше. Це був жаль. Безмежний, всепоглинаючий, пекучий жаль за чимось втраченим. За чистотою своєї музики. За світлом, яке він проміняв на обіцянку "величі". Він продав свою душу не за майстерність, а за ілюзію, і зрозумів це надто пізно.

Видіння зникло так само раптово, як і з'явилося. Двері знову стали просто старими дверима.

Але квартира змінилася.

Лампочка над моєю головою заблимала раз, другий, а потім з тихим тріском згасла, зануривши коридор у темряву. Слідом за нею згасло світло у вітальні. Квартира одна за одною відключала свої органи чуття, залишаючи мене сліпою. Температура почала стрімко падати. Холод йшов від стін, від підлоги, він пробирав до кісток.

Це була відповідь Майстра. Він не міг увійти, але він міг перетворити мій притулок на морозильну камеру. Він відбирав у мене світло і тепло, намагаючись загнати мене в кут, змусити панікувати.

Страх почав повертатися, липкий і холодний. Я згадала слова діда: «Квартира посилює те, що вже є всередині». Якщо я зараз піддамся страху, вона мене зжере. Мені потрібен був якір. Щось реальне.

Я згадала про третій предмет зі схованки. Мідна монета. Я витягла її з кишені. Вона була важкою і напрочуд теплою, ніби зберігала тепло дідових рук. Я міцно стиснула її в долоні, зосередившись на відчутті твердого металу, на її вазі, на її реальності.

— Я не боюся тебе, — прошепотіла я в темряву. Це була брехня, але квартира мала в неї повірити.

Я стояла в непроглядній темряві, стискаючи монету, і прислухалася. Я чекала на музику, на шепіт, на будь-який знак від Майстра.

Але звук прийшов з іншого боку.

З вітальні.

Це був не шкребіж і не скрипка. Це був тихий, розмірений скрип. Скрип-скрип. Скрип-скрип.

Ніби хтось повільно, ритмічно гойдався у старому дерев'яному кріслі.

У тому самому кріслі, яке ще хвилину тому було порожнім.

А я стояла біля дверей. І я була в квартирі сама.

Принаймні, я так думала.