Розділ 8. Перший хід

Я сиділа на підлозі, а світ розколовся на три частини: я, в'язень у дверях і тюремник за ними. Повітря загусло, перетворившись на желе, в якому застряг кожен звук, кожен рух. Шепіт Майстра все ще відлунював у моїй голові: «Не випускай його».

Це була команда. І водночас — тест. Він хотів побачити, чию сторону я прийму. Чи злякаюся я невідомого в'язня і стану на бік ввічливого, спокійного, раціонального голосу наглядача?

Але дідусевий щоденник навчив мене одного: у цій квартирі все було навпаки. Те, що здавалося раціональним, було пасткою. Те, що здавалося божевіллям, — єдиним шляхом до істини. Майстер — не рятівник. Він — павук, що терпляче сидить у кутку своєї павутини. І якщо він каже «не чіпай», значить, чіпати треба обов'язково.

Я повільно підвелася. Кожен м'яз у тілі протестував, але воля була сильнішою. Я більше не жертва, що реагує на подразники. Я — гравець. І я роблю свій перший хід.

Я знову підійшла до дверей. Не з тремтінням, а з холодною рішучістю. Я знала, що Майстер слухає. Нехай.

Приклавши долоню до того самого місця, де раніше була латка, я заговорила. Не голосно, але чітко, вкладаючи в слова всю свою волю.

— Я не знаю, хто ти, — звернулася я до того, хто був усередині. — Але я знаю, що ти не мій ворог. Він сказав мені бігти. Ти сказав мені бігти.

Я зробила паузу, прислухаючись. Тиша.

— Мене звати Кіра, — продовжила я. — І я теж в'язень. Як і ти.

Щойно остання фраза злетіла з моїх вуст, сталося дві речі.

Перша: по той бік дверей пролунав короткий, роздратований звук, схожий на шипіння статичної електрики. Хід йому не сподобався.

Друга, і значно дивніша: щось у кишені моїх джинсів раптом стало крижаним. Холод був таким сильним, що пробив тканину і обпік шкіру.

Я відсахнулася від дверей і тремтячою рукою полізла в кишеню. Це був він. Маленький срібний ключик зі схованки дідуся. Він був не просто холодним — він вібрував, ледь помітно, але чітко, як камертон, якому задали його власну ноту.

Я витягла його на долоню. Вібрація тривала. Це був не просто ключ від щоденника. Це був інструмент. Мій власний камертон для спілкування з цим місцем. І він відреагував на мої слова. Він підтвердив, що я на правильному шляху.

Зв'язок встановлено.

Я подивилася на ключ, що дзижчав у мене на долоні, і вперше за весь цей час відчула щось, схоже на надію. Вона була слабкою, як світло свічки на вітрі, але вона була.

Я більше не сама. Нас двоє.

Я стиснула ключ у руці. Вібрація припинилася. Я знала, що робити далі. Треба було знайти замок, до якого він підходить. Але не той, що у кріслі. Інший. Справжній. Замок, який контролює в'язня у дверях.

Я знову оглянула двері. Де він міг бути? Можливо, в самій латці? Я піднесла ключ до неї. Нічого.

І тоді мій погляд упав на замкову щілину. На звичайний замок, у якому я щойно зсередини повернула ключ.

Це було божевіллям. Але... хіба не все тут було божевіллям?

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, і вставила маленький срібний ключик у велику замкову щілину вхідних дверей.

Він провалився всередину, не зачепившись. Звісно, він був надто малим. Розчарована, я вже хотіла його витягти.

Але раптом усередині замка щось тихо клацнуло. Ніби мій маленький ключ знайшов усередині великого механізму свій власний, таємний паз. І вся поверхня дверей, від підлоги до стелі, ледь помітно здригнулася, а повітрям прокотився тихий, ледь чутний стогін.