Розділ 7. В'язень у дверях

Час зупинився. Кожен удар мого серця відлунював у черепі, як удар похоронного дзвону. Шкребіж. Тихий, методичний, нескінченний. Він долинав від вхідних дверей. З мого боку.

Мій мозок відчайдушно намагався знайти раціональне пояснення. Миша. Старе дерево розсихається. Протяг. Але я знала, що обманюю себе. Звук був надто ритмічним, надто осмисленим. Це було не розсихання. Це було дряпання. Ніби хтось, замкнений у крихітному просторі, намагався прокопати собі шлях на волю нігтем.

Я сиділа нерухомо, боячись навіть дихнути. Здавалося, якщо я поворухнуся, воно дізнається, що я його почула. Щоденник дідуся лежав у мене на колінах, його сторінки здавалися крижаними. «Квартира — не дім, а камертон... Щоб його налаштувати, потрібна душа».

Що, якщо це не метафора? Що, якщо душі попередніх мешканців, тих, хто "провалив іспит", не просто зникали? Що, якщо квартира поглинала їх, вбудовувала у свою структуру, як цеглу в стіну?

Думка була настільки жахливою, що змусила мене піднятися. Краще померти від страху, рухаючись назустріч невідомому, ніж сидіти і чекати, поки воно прийде по мене.

Ноги були ватяними, кожен крок до дверей здавався подорожжю на ешафот. Шкребіж не припинявся. Дряп-дряп. Пауза. Дряп-дряп.

Я зупинилася за метр від дверей, намагаючись визначити точне джерело звуку. Він долинав не з усієї поверхні, а з однієї точки. Приблизно на рівні моїх очей, трохи правіше від замка. Там, на старому дерматині, була невелика, ледь помітна латка, трохи темніша за основний колір. Ніби хтось колись невміло ремонтував пошкодження.

Саме звідти.

Я простягнула тремтячу руку, мій палець повільно наближався до латки. Я не знала, що я очікувала відчути. Холод? Вібрацію? Біль?

За сантиметр від поверхні я завмерла. А що, якщо воно відчує мій дотик? Що, якщо це саме те, чого воно чекає?

Але я мусила. Це був єдиний спосіб дізнатися.

Я заплющила очі і торкнулася.

І тієї ж миті звук припинився.

Тиша, що настала, була ще більш оглушливою, ніж шкребіж. Я стояла з пальцем на дверях, не наважуючись його прибрати. Нічого не відбувалося. Минула секунда. Десять. Хвилина.

Можливо, це все ж була моя уява? Можливо, звук припинився випадково, і мій дотик тут ні до чого?

Я повільно почала прибирати руку, коли по той бік дверей, у коридорі, пролунав звук. Не музика. Не кроки.

Тихий, холодний шепіт. Він прозвучав так близько, ніби його видихнули мені просто у вухо.

— Не випускай його.

Я відсахнулася від дверей, ніби мене вдарило струмом, і впала на підлогу. Моє серце шалено калатало, намагаючись вирватися з грудей. Це був голос Майстра. Я не знала, як я це зрозуміла, але я була впевнена. Спокійний, безбарвний, безжальний. Він був там, за дверима, і він спостерігав.

Я сиділа на підлозі, спітніла і тремтяча, дивлячись на двері, які тепер були не просто входом чи виходом. Вони були кордоном. По той бік — Майстер, хижак, що розставив пастку. А всередині, замкнений у самих дверях, — в'язень. Привид. Одна з попередніх жертв.

І я. Я була між ними. Ключ. Приз. Або наступна цеглина в стіні.

І тоді я зрозуміла найстрашніше. Записка, яку я отримала раніше, мала подвійне дно.

«Чому він не втік?»

Він не втік, бо не міг. Бо квартира вже тримала його. Він був замкнений у ній ще до того, як його тіло фізично зникло.

Я перевела погляд з дверей на вікно. Там, далеко внизу, все ще рухалися вогні машин, жив нормальний, безпечний світ. Але відстань до нього тепер здавалася не меншою, ніж до іншої галактики.

Виходу не було. Тільки шлях крізь усе це.