Розділ 6. Теорія Камертона

Тиша, що настала після обірваної мелодії, була гіршою за сам похоронний марш. Вона була живою, уважною. Він дав мені знайти щоденник. Він хотів, щоб я його прочитала. Це була частина уроку.

Я сиділа у старому кріслі, яке тепер здавалося менш ворожим, радше схожим на мовчазного спільника. Шкіряна палітурка щоденника була холодною на дотик. Я перегорнула першу сторінку.

«Запис 2. 15 серпня 1985 року.

Майстер каже, що більшість людей живуть у шумі. Шум думок, шум бажань, шум страхів. Вони не чують власної мелодії. А ця квартира — ідеальний резонатор. Вона посилює те, що вже є всередині. Якщо ти прийшов сюди зі страхом, вона перетворить його на жах. Якщо з сумом — на бездонний відчай. Але якщо ти прийшов з метою, з єдиним чистим бажанням, вона відсіче все зайве, поки не залишиться лише твоя істинна нота. Це теорія Камертона. Я мушу навчитися грати на цьому інструменті, а не бути його жертвою».

Я відірвалася від читання. Теорія Камертона. Це пояснювало все. Чому попередній мешканець не втік. Він не тікав, бо вірив, що квартира йому допомагає. Вона "відсікала все зайве". Вона вела його до мети, випалюючи його страхи та слабкості. А потім, мабуть, випалила і його самого.

Я гортала сторінки далі. Перші записи дідуся були сповнені ентузіазму. Він описував "уроки" Майстра, медитації, вправи на концентрацію. Він писав, що вперше в житті відчуває себе по-справжньому живим, що його творчість досягла небачених висот. Він був у захваті.

Але поступово тон почав змінюватися.

«Запис 34. 10 листопада 1985 року.

Сьогодні Майстер був дивним. Він сказав, що мій прогрес надто повільний. Що мої "прив'язаності" до зовнішнього світу заважають чистоті ноти. Він говорив про мою дружину, мою роботу... Його посмішка вперше здалася мені хижою. Квартира сьогодні холодна. Вона ніби погоджується з ним».

«Запис 47. 5 грудня 1985 року.

Я намагався поговорити з сусідом із 12-ї. Він жив тут до мене. Звичайний бухгалтер, тихий чоловік. Я запитав його про Майстра. Він зблід і пробурмотів, щоб я тримався подалі від 14-ї квартири. Сказав, що попередній мешканець, музикант, просто... зник. Одного дня музика припинилася, і більше його ніхто не бачив. Коли я повернувся, на моєму столі лежала записка: "Не розмовляй з тими, хто провалив іспит"».

Мої пальці похололи. Це був той самий почерк. Та сама система контролю. Я гортала все швидше, пропускаючи філософські роздуми, шукаючи факти. І я їх знайшла.

«Запис 61. 15 січня 1986 року.

Я знайшов її. Записку від попереднього мешканця. Він сховав її за плінтусом. Там було лише одне слово: "БІЖИ". Я показав її Майстру. Він не розгнівався. Він лише сумно посміхнувся і сказав: "Він був талановитим скрипалем, але його головною нотою був страх. Квартира просто посилила її до максимуму". Потім він дав мені моє перше справжнє завдання. Він сказав, що я маю написати на аркуші, хто я, без усіх моїх соціальних масок...»

Я закрила щоденник, ніби він обпік мені руки.

Все повторювалося. Це не просто історія, це цикл. Шаблон, який Майстер застосовував до кожного нового мешканця. Він не імпровізував. Він проводив експеримент за тим самим протоколом. І я була його новою піддослідною.

Але навіщо? Яка кінцева мета цього жахливого відбору?

Я знову розгорнула щоденник, перестрибуючи на останні сторінки. Почерк дідуся став майже нерозбірливим, рваним.

«...він хоче не просто душу. Він хоче знайти ідеальний резонатор. Людину, чия нота буде настільки чистою і сильною, що зможе повністю "налаштувати" квартиру. Він вірить, що це дасть йому...»

Речення обривалося.

І саме в цю мить, у повній, гнітючій тиші, я почула новий звук.

Він був не з-за стіни.

Він пролунав у моїй власній квартирі.

Це був тихий, ледь чутний шкребіж. Ніби хтось повільно, методично дряпав деревину нігтем.

Я завмерла, прислухаючись. Звук повторився. Він долинав від вхідних дверей.

Зсередини.

Ніби хтось чи щось, замкнене разом зі мною, намагалося вийти.