Розділ 4. Розмова з привидами

Я стояла посеред кімнати, а записка в моїй руці здавалася важчою за цеглину.

«Чому він не втік?»

Це питання було набагато страшнішим за просте "БІЖИ". Воно натякало не на загрозу, що чекає ззовні, а на пастку, яка замикається зсередини. Що могло змусити людину, яка відчувала смертельну небезпеку, залишитися? Який гачок, яка приманка була настільки сильною, що перевершила інстинкт самозбереження?

Мій страх нікуди не подівся, але до нього домішалася нова, дивна емоція — азарт. Це було схоже на складне завдання, на заплутаний кейс, який мені кинули на стіл. Мій мозок, який роками тренувався розкладати по полицях хаос ринкових даних, вчепився в цю загадку, як потопаючий за рятувальний круг.

Я зрозуміла дві речі.

Перше: стукати в двері до сусіда було марно. Він спілкується так, як хоче він.

Друге: відповіді на його питання я не знайду в коридорі. Вони тут, у цих стінах.

Я знову пішла до комори. Тепер я дивилася на видряпане слово не як на погрозу, а як на доказ. Це була остання дія людини перед тим, як щось сталося. Щось, що завадило їй втекти.

Де шукати інформацію про колишніх мешканців? БТІ? Архіви? Це довго і, швидше за все, безрезультатно. Але був коротший шлях.

Мій дідусь.

Він залишив мені цю квартиру. Він, з його любов'ю до ребусів і дивних історій, не міг не знати про її "характер". Можливо, він не просто залишив мені нерухомість. Можливо, він залишив мені ключ.

Я почала методичний обшук. Не панічний, як раніше, а планомірний. Я перевіряла кожну щілину, кожну мостину, що здавалася нещільно прибитою. Я згадала, як дідусь у дитинстві вчив мене шукати "скарби", розповідаючи, що найкращі схованки завжди на видноті.

Години спливали. За вікном остаточно стемніло, і єдиним світлом у квартирі було холодне сяйво екрана мого телефону. Я вже втратила надію, коли моя рука, обмацуючи задню стінку старої кухонної шафки, що дивом залишилася висіти на стіні, намацала невелику порожнину.

Серце закалатало. Пальці ледве пролізли у вузький отвір і намацали щось тверде, прямокутне. Це була невелика металева коробка з-під цигарок, ще радянських часів.

Я витягла її на світло. Вона була іржавою, але міцно закритою. Я підчепила кришку нігтем, і вона з клацанням відчинилася.

Всередині, на пожовклій від часу ваті, лежало кілька предметів. Стара фотографія, складена вчетверо. Маленький срібний ключик, схожий на ключ від скриньки. І мідна монета.

Я обережно розгорнула фотографію.

На ній був мій дідусь, ще молодий, років тридцяти. Він стояв біля входу в цей самий будинок, я впізнала різьблені двері під'їзду. Він усміхався, мружачись від сонця. Але він був не сам.

Поруч з ним стояв інший чоловік. Високий, у темному пальті, хоча на фотографії, судячи з усього, було літо. Його обличчя було в тіні від капелюха, але навіть так було видно його дивну, нерухому, майже воскову посмішку. Вона разюче контрастувала зі щасливою, живою усмішкою мого діда.

Я перевернула фотографію. На звороті тремтячим дідовим почерком було написано:

"Він сказав, що може навчити розмовляти з привидами. Я погодився. Який же я був дурень".

І в ту саму мить, коли я дочитала ці слова, я знову почула звук з-за стіни.

Це була та сама нота скрипки. Самотня, протяжна, сумна.

Але цього разу за нею пролунала друга. Потім третя.

Хтось за стіною почав грати мелодію. Повільну, тужливу, від якої холола кров. І я зрозуміла з жахливою ясністю: ця мелодія була похоронним маршем.

Він грав для мене.