Розділ 3. Голоса на стінах

Слово висіло в промені ліхтарика, вигризене в самій плоті будинку.

БІЖИ.

На мить я перестала дихати. Світ звузився до цих чотирьох літер, до пилинок, що танцювали у світлі телефону. Це було послання з минулого, крик, що застиг у штукатурці. Мій шлунок скувало крижаним спазмом, а шкірою пробігли мурахи.

А потім я голосно, істерично розсміялася.

Сміх луною відбився від голих стін комори, і я сама злякалася цього дикого звуку. Божевілля. Яке ж це все театральне, інфантильне божевілля! Спочатку записочки з філософськими загадками, тепер — настінні жахи в стилі дешевих фільмів. Мабуть, якийсь студент-режисер жив тут до мене і практикувався у створенні похмурої атмосфери.

Я вийшла з комори, демонстративно грюкнувши дверима, ніби могла так само легко зачинити і свій раптовий страх.

— Дуже смішно! — крикнула я в бік сусідньої квартири. — Неймовірно дотепно! У вас талант!

Тиша. Звісно, тиша. Він, мабуть, насолоджувався моєю реакцією.

Я пройшла до вітальні, до того самого крісла, і сіла, намагаючись відновити дихання. Треба мислити логічно. Я — Кіра Волкова. Я керувала мільйонними бюджетами, виводила на ринок бренди, виступала перед радою директорів. Мене не злякати подряпиною на стіні. Це просто збіг. Слова ріелтора, дивний сусід, ця знахідка... Мій мозок, виснажений стресом, просто складає все до купи, шукаючи загрозу там, де її немає.

Я подивилася у велике вікно. За ним було життя. Машини повільно повзли у вечірньому заторі, світлофор підморгував зеленим оком, пара закоханих сміялася, купуючи каву. Нормальний світ. Він був там, за склом, реальний і досяжний. А я сиділа тут, у клітці з привидами минулого.

Треба взяти себе в руки. Завтра я знайду роботу. Тимчасову, будь-яку. Зароблю грошей і з'їду з цієї діри. Це просто тимчасовий етап. Треба лише пережити цю ніч.

І в цей момент я почула звук.

Він був ледь чутним, майже невагомим. Але він був. Звук долинув з-за стіни, з квартири №14. Це не був стукіт чи кроки. Це був тонкий, протяжний звук, ніби хтось провів смичком по одній-єдиній струні скрипки. Нота пролунала чисто і сумно, а потім обірвалася так раптово, ніби струна луснула.

І знову тиша.

Мій раціональний захист розсипався на порох. Це вже не можна було списати на уяву. Там хтось був. І він знав, що я його чую.

Слово "БІЖИ" знову спалахнуло у моїй пам'яті, але тепер воно було сповнене не театральності, а справжнього, крижаного жаху. Це не гра. Попередження було справжнім. Людина, яка його написала, чогось боялася. Можливо, вона боялася автора цієї самотньої, моторошної ноти.

Що мені робити? Викликати поліцію? "Алло, у мого сусіда скрипка дивно грає, а на стіні написано страшне слово?" Мене приймуть за божевільну. Тікати? Куди? Посеред ночі, без грошей, без плану? Це було б саме тим, чого він, мабуть, і чекає. Показати свій страх, визнати поразку.

Ні.

Я не втечу. Але я дізнаюся правду. Я дізнаюся, що сталося з людиною, яка залишила це попередження. Це більше не його гра. Тепер це моя.

І щойно ця думка, холодна і гостра, як уламок скла, сформувалася в моїй голові, під дверима знову зашаруділо.

Я завмерла. Моє серце пропустило удар, а потім шалено закалатало. Я повільно, мов у сповільненій зйомці, підійшла до дверей. На підлозі лежав уже знайомий білий папірець.

Руки тремтіли так, що я ледве змогла його підняти. Почерк був той самий — рівний, спокійний, безжальний.

На аркуші було написано:

«Неправильне питання. Треба питати не "хто це написав", а "чому він не втік"».