Пролог

Рік тому.

Він уже не пам'ятав, коли востаннє спав. Можливо, у вівторок. А може, минулого тижня. Дні злилися в один нескінченний цикл сутінків, що панували в цій квартирі навіть опівдні.

Його пальці тремтіли, коли він вкотре перевіряв засув на вхідних дверях. Верхній замок, нижній, і масивний ланцюг, який він сам прикрутив минулого тижня. Все було на місці. Але це не приносило спокою. Він знав — замки її не зупинять. Квартира дихала, спостерігала, чекала.

Він був не першим, хто грав у цю гру. Він знайшов докази — вирізки з газет про зникнення, засунуті за старий плінтус. І щоденник дівчини, яка жила тут до нього. Її записи обривалися на півслові.

Спочатку це було навіть захопливо. Записки під дверима, загадки, що змушували дивитися на світ інакше. Він відчував себе обраним, учнем невидимого майстра. Він кинув пити, помирився з матір'ю, почав малювати знову. Він думав, що зцілюється.

Але потім завдання змінилися. Вони стали особистими, жорстокими. Вони змушували його переживати найгірші моменти свого життя. Вони витягували назовні його потаємних демонів і змушували танцювати з ними в порожній кімнаті під скрип мостин.

Він зрозумів свою помилку надто пізно. Це була не терапія. Це був відбір. І він його не пройшов.

Він знайшов те, що вона ховала. Серце квартири. Її джерело. І тепер він знав, що йому не вийти звідси живим. Але він міг залишити попередження. Для наступного. Для того, хто прийде після нього і так само наївно повірить у гру.

Тремтячою рукою він вивів на шматку шпалери одне-єдине слово. Свій останній доказ, свій крик у майбутнє. Він засунув його глибоко за панель у коморі, сподіваючись, що його колись знайдуть.

Закінчивши, він з полегшенням видихнув.

І в цей момент у повній тиші пролунав звук. Чіткий, металевий.

Клац.

Це ключ обертався у замковій щілині.

ЗЗОВНІ.

Він кинувся до дверей, серце калатало в горлі. Але він уже знав.

Його гра була закінчена.