Розділ 2. Перший доказ

Тиша, що запанувала після мого відкриття, була гіршою за будь-який крик. Вона була важкою, в'язкою і, здавалося, тиснула на барабанні перетинки. Порожнеча всередині мене знайшла свій ідеальний дім у цій квартирі. Я сиділа на підлозі, стискаючи в руці зім'ятий папірець, і відчувала, як перетворююся на ще один предмет інтер'єру — забуту, непотрібну річ.

Скільки я так просиділа? Годину? Дві? Час втратив свій звичний плин.

Але потім холодна апатія почала повільно закипати, перетворюючись на щось інше. На гарячу, колючу злість.

Хто він такий? Цей таємничий сусід, цей ляльковод, що смикає за ниточки мого зраненого самолюбства? Йому весело? Він сидить зараз за стіною, слухає тишу і насолоджується своєю владою? Вирішив погратися з новенькою, яка, мабуть, виглядає легкою здобиччю?

"Ні," — прошепотіла я в порожнечу. Шепіт прозвучав хрипко, але твердо.

Злість була кращою за відчай. Злість давала сили. Я підвелася на ноги, які вже встигли затерпнути. Якщо це гра, то я не буду просто фігурою на його шахівниці.

Я вийшла в тьмяний коридор і зупинилася перед сусідніми дверима. Вони були точнісінькою копією моїх — той самий темно-коричневий дерматин, той самий номер "14", виведений старими латунними цифрами. Жодного імені. Жодного килимка. Жодної ознаки життя.

Я рішуче постукала. Спочатку стримано, потім — голосніше, перетворюючи стукіт на удари кулаком.

— Відчиніть! Я знаю, що ви там! Що це за жарти?

Відповіддю була лише та сама гнітюча тиша. Я притулила вухо до холодних дверей. Жодного звуку. Жодного кроку, жодного подиху. Ніби за ними не було нічого, крім стіни.

— Боягуз, — процідила я крізь зуби.

Повернувшись до своєї квартири, я відчула, що відступати більше не можу. Якщо він не хоче говорити, я знайду відповіді сама. Моє нове розслідування. Справа №1: "Психопат із чотирнадцятої".

З чого починає детектив? З огляду місця злочину. Я почала оглядати квартиру — але вже не очима жертви, а очима слідчого. Кожен куток, кожна тріщина на стіні, кожна скрипуча мостина. Мій дідусь був диваком, але не дурнем. Можливо, він залишив щось, якусь підказку про це дивне місце.

Вітальня — порожня. Спальня — порожня. Кухня — лише стара раковина і сліди від плити. Залишалася комора в кінці коридору — темна, вузька кімнатка без вікон.

Я відчинила двері, і в ніс вдарив запах сирості та старого паперу. Всередині було темно. Я дістала телефон і увімкнула ліхтарик. Промінь вихопив з темряви пожовклі, місцями відірвані шпалери з вицвілими трояндами. У кутку стояв старий стілець. Більше нічого.

Яке розчарування.

Я вже збиралася йти, коли мій погляд зачепився за шматок шпалер, що нещільно прилягав до стіни. Він відстовбурчився, ніби хтось нещодавно його відривав.

Серце ледь помітно прискорилось. Я підійшла ближче і обережно потягнула за край паперового листа. Він піддався, розкриваючи шматок сірої штукатурки. І на ній було щось видряпано.

Я піднесла телефон ближче. Це були літери. Не каліграфічний, рівний почерк із записки, а рвані, глибокі подряпини, зроблені ніби цвяхом чи ключем. Почерк, сповнений відчаю і поспіху.

Промінь світла ковзнув по літерах, і я прочитала слово.

Воно було одне.

БІЖИ.