Розділ 1. Ключ до порожнечі

Ключ у моїй руці був холодним і напрочуд важким, наче тримав у собі вагу всіх розчарувань цього світу. Мого світу. Ще тиждень тому я тримала в руках ключі від новенької Audi та магнітний пропуск у скляний хмарочос бізнес-центру. Тепер — ось це іржаве непорозуміння, ключ від квартири, яку мій дідусь-дивак, вічна йому пам'ять, називав "філією нескінченності".

— Ну, ось ми і на місці. Квартира тринадцять, — пробурмотів ріелтор, пан Олексій. Він нервово поправив краватку і зробив крок назад від дверей, ніби вони випромінювали радіацію. — Як я і казав, місце… з характером. Ходять тут різні історії, але то таке, знаєте, бабські плітки.

"Історії", — подумки повторила я. Про них він згадував уже втретє, щоразу відводячи погляд. Мене це мало хвилювало. Після того, як моє ідеальне життя, розписане на п'ять років уперед, розлетілося на друзки за 24 години, жодні плітки мене налякати не могли.

Двері проскрипіли, наче столітня стара, і впустили мене всередину. Повітря було густим від запаху пилу та забуття. Жодних меблів. Жодних речей. Лише голі стіни з блідими прямокутниками від картин, що колись тут висіли, і самотнє старе крісло, що стояло посеред кімнати. Воно дивилося на вхідні двері, ніби терплячий глядач, що нарешті дочекався початку трагедії.

Моя італійська сумка, куплена на премію за найкращий маркетинговий проєкт року, впала на брудну підлогу з глухим стуком. Цей звук пролунав як удар молотка, що забиває останній цвях у труну мого минулого. Все. Кінець. Немає більше Кіри Волкової, керівника відділу. Немає більше нареченої "найперспективнішого юриста міста" Андрія. Є лише Кіра. І ця квартира.

Сльози висохли ще вчора. Всередині залишилося лише гучне, невтомне дзижчання. Невпинний потік думок, що крутився по колу, як заїжджена платівка.

«Як вони могли? Просто викликати і сказати "ви нам більше не підходите"? Це все Олена, я знаю, вона мене підсиділа. А Андрій... "Нам треба взяти паузу". Паузу! Після п'яти років! Він просто злякався, що я тепер безробітна невдаха. Він мене ніколи не кохав...»

Дзижчання ставало гучнішим, перетворюючись на фізичний біль у скронях. Я затулила вуха долонями, але голоси були всередині. Вони були мною.

Раптом, у цій внутрішній какофонії, я почула ледь вловимий звук. Тихий шурхіт біля вхідних дверей.

Я завмерла. Серце, що досі ліниво калатало в апатії, раптом шалено вдарило в ребра. Злодій? У таку діру? Чи, може, маніяк, що вистежує самотніх жінок, які щойно переїхали? Я повільно обернулася.

У щілині під дверима лежав акуратно складений білий папірець.

Він з’явився з нізвідки. Я б точно його помітила, коли заходила. Охоплена сумішшю страху і дивної цікавості, я підійшла і підняла його. Папір був щільним, дорогим на дотик. Я розгорнула.

Каліграфічним, трохи старомодним почерком було виведено лише одне речення:

«Напиши на аркуші, хто ти. Але є одна умова: не використовуй назви посад, ролей (донька, наречена), імен чи досягнень».

Я ошелешено дивилася на записку. Що за маячня? Якийсь розіграш? Сусіди-жартівники вирішили привітати новеньку з поламаним життям? Злість змішалася з образою. Я зім'яла папірець, збираючись жбурнути його в куток. Але моя рука застигла.

А й справді…

Якщо відкинути "маркетолога", "керівника", "наречену", "доньку успішних батьків"... що залишиться?

Я сіла на підлогу, спершись спиною на холодну стіну. Дістала з сумки блокнот і ручку Parker — ще один привид мого минулого. Розкрила чисту сторінку.

«Я — ...»

Пальці стиснули ручку, але далі справа не йшла. Я — розумна? Андрій казав, що я занадто багато думаю. Я — красива? Він пішов до іншої. Я — сильна? Я сиджу на підлозі в порожній квартирі і ледь стримую істерику.

Я — Кіра.

Просто Кіра.

І за цим ім'ям була лише тиша. Не спокійна, медитативна тиша, про яку пишуть у модних книжках. А страшна, оглушлива, безмежна порожнеча.

У ту мить я вперше по-справжньому зрозуміла слова ріелтора. І чому люди тікають звідси. Вони тікають не від поганої енергетики чи привидів.

Вони тікають від себе.

А мені тікати було більше нікуди.