Квантовий Жах

Говард сидів перед монітором і мовчки вдивлявся в звіти на екрані. Його зміна вже давно закінчилась, лабораторія спустіла. Вкотре пробігшись очима по рядках тексту і цифр він взявся руками за голову. Скроні скажено пульсували, у роті пересохло. Сміливо можна сказати, що зараз його життя розділилось на “До” і “Після”. Це відкриття, без перебільшення, змінить світ! На квантовому рівні звичні нам закони фізики не працювали, поняття часу та простору були викривленні, але цей звіт змінює правила гри. Звичайно, це ще не остаточний висновок, але з вірогідністю 99% кожна елементарна частинка, які вони в CERN зіштовхують одна з одною в адронному колайдері, може бути окремим всесвітом… 

Тепер всидіти на місці було неможливо, треба було пройтись, заспокоїтись. Це було грандіозне відкриття, і Говард не міг повірити, що саме він перший розшифрував цю інформацію! Можливо навіть його ім’я колись буде в підручниках по фізиці. Це неймовірно! І трохи тривожно… Та ні, це було дуже тривожно.

Все нові і нові думки почали з’являтись в голові. Проходячи повз книжкову полицю його погляд впав на книгу Оппенгеймера - “The Open Mind”. Раптом думка зупинилась і зависла над усіма іншими - тобто, якщо кожна елементарна частинка є окремим всесвітом, то під час експериментів у Великому Адронному Колайдері ми знищуємо мільярди таких світів за раз. Тоді, чи маємо ми моральне право продовжувати це? Адже кожен всесвіт потенційно містить життя, цивілізації, культури, можливо, навіть розумні істоти, які ведуть свої наукові дослідження, будують суспільства, створюють мистецтво, і, зрештою, переживають трагедію власного знищення в момент, коли ми зіштовхуємо дві частинки.

Чи не стаємо ми богами-жорстокими експериментаторами, які, в ім’я власної цікавості, безжально стирають зі світу незліченні цивілізації? Як ми можемо критикувати ідею божественного створіння, якщо самі поводимося як безвідповідальні творці та руйнівники світів?

У Говарда на чолі виступив піт. Це вже не так весело як спершу здавалось. Безцільно блукаючи коридорами він спустився у невелику залу відпочинку для персоналу із дзеркальною стіною. Його відображення здавалось тепер якимось чужим, змарнілим, наче він спостерігав за кимось іншим. Парадокс спостерігача. У вухах задзвеніло - напевно різко підстрибнув тиск.

Якщо кожна частинка - це всесвіт, то чи не є і наш власний всесвіт такою ж частинкою в колайдері іншого, більшого всесвіту? Якщо ми можемо несвідомо знищувати мільярди реальностей, чи не є ймовірним, що наша власна реальність незабаром буде знищена гігантським колайдером в іншому вимірі?

Треба було відволіктись хоча б на хвилинку, бо такі думки можуть звести з розуму. Говард підійшов до кавового апарату та почав робити собі напій. Потягнувшись до цукорниці він помітив парочку мурах, які намагались поцупити величенький, по їх міркам, злипшийся кристал цукру. Не задумаючись змахнувши їх зі столу він раптом завмер.

Чи не є ми сліпими варварами, які, прагнучи знання, несвідомо винищують незліченні цивілізації? Або ж ми маємо право бути байдужими до тих, хто настільки малий, що навіть не може нас побачити? Але чи не можемо ми бути для когось такими ж дрібними, невидимими жертвами? Так, з одного боку, наука вимагає жертв - відкриття відбуваються через експерименти, і якщо зупинити прогрес через моральні сумніви, то ми можемо втратити шанс на вищі знання. Але з іншого боку, якщо ціна нашого знання - геноцид на рівні всесвітів, чи виправдана така жертва?

Ох, що ж за питання лізуть в голову… Говард почав вимірювати кроками залу, вперед-назад. Можливо краще поїхати додому, відпочити, і зранку, зі свіжими силами все переосмислити? Та ні, він же не засне. Краще зараз сповільнитись, зупинитись і просто подихати. Так, треба “заземлитись”, сконцентруватися на якомусь звичному предметі. Ось він помітив на стіні усім відомий плакат, який зображав еволюцію від мавпи до людини. Помаранчевий фон, чорні силуети, вдих-видих. Еволюція людини…

Якщо ми дізналися про існування цих мікро-всесвітів, то чи не означає це, що ми самі еволюційно піднялися до рівня, де повинні прийняти нову моральну відповідальність? Можливо, наш розвиток не повинен грунтуватися лише на спалюванні всесвітів у топці науки, а на пошуку способів пізнання, які не завдають шкоди іншим світам? Можливо, наші експерименти - це лише примітивний спосіб пізнання, подібний до того, як стародавні лікарі розтинали живих людей заради медичних відкриттів? Чи не існує способу досліджувати без руйнування?

Він знову почав блукати коридорами наче намагаючись втекти від того дивного, моторошного і липкого відчуття екзистенційного жаху, яке хвилями накривало його. Він сам не помітив як опинився біля сходів до того самого Великого Адронного Колайдеру - місця, де все відбувалось. Зупинившись на верхній сходинці він завмер.

Що ми маємо робити? Зупинитися і поринути в моральні страждання чи продовжити експерименти, прийнявши роль руйнівників світів? Можливо, ті всесвіти настільки малі, що свідомість у них неможлива? Або жертва їхньої реальності заради нашого знання – це природний хід речей? Виходить, що сама природа знання – це руйнування?

Говард стояв так декілька хвилин, не рухаючись і майже не кліпаючи очима. Потім повільно виставив ногу вперед і зробив крок униз. Крок туди, де чувся звук працюючого колайдера, який тепер нагадував йому мільярди голосів, невидимих, нечутних, які кричать у порожнечу, зникаючи назавжди у наймасштабнішому акті космічного геноциду.