КВАНТОВИЙ МЕТЕЛИК

Вібрація мобільного пролунала вдруге. Девід Мітчелл, професор філософії Принстонського університету, відпустивши студентів, нарешті відповів на дзвінок.

— Девіде, друже, я в тебе в кабінеті, — пролунало з телефона. — Клер мене впустила. Знаєш, у тебе чарівна помічниця, Девіде.

— О, Едварде, усе ясно — здається, ти зараз у такому стані, коли все довкола стає відносно чарівним. Чекай. Зараз буду.

За хвилину, зайшовши до кабінету, професор Мітчелл застав, як і очікував, свого друга — професора фізики Едварда Вуда — у чудовому гуморі: той блукав офісом із пляшкою шотландського віскі в одній руці й двома склянками в другій.

— Не будемо, Девіде, про відносність, — замість привітання добродушно атакував професор Вуд свого колегу. — Погодься, друже, що з нас двох у відносності я більший практик, ніж ти.

— Хто сперечається, Едварде, — так само добродушно погодився професор Мітчелл. — Яка нагода?

— Друже! — ніби тільки й чекав на це запитання, зрадів професор Вуд і, подавши колезі склянку, попередньо хлюпнувши туди трохи віскі, урочисто виголосив: — За квантового метелика!

Девід Мітчелл глянув на годинник, переконався, що робочий день закінчився, усміхнувся й погодився:

— Що ж. Це справді нагода, старий. Вітаю. За тебе!

— І за метелика! — уже випиваючи зі склянки, пробурмотів Вуд.

— І за метелика, — відпивши віскі, погодився Мітчелл.

Посмакувавши мить добрий скотч, він звернувся до Вуда:

— То що там із метеликом? І зауваж — мені й справді цікаво.

— Квантовим метеликом, старий. К в а н т о в и м. У цьому вся суть, — Вуд знову наповнив обидві склянки й негайно спорожнив свою. Потім відшукав поглядом настінний годинник у кабінеті колеги й порожньою склянкою вказав на нього. — П’ятнадцять хвилин на четверту, Девіде. Минуло майже доба з моменту успішного випробування нашого — а можу й не скромничати — мого експериментального прототипу машини часу. Розумієш? Успішного! Як ми небезпідставно й припускали, переміщення в часі, а саме в минуле, можливе без експоненційного наростання помилок і невизначеностей.

— Я так розумію, цього разу ти хочеш здивувати мене чимось більшим, ніж переміщенням тканиною часу якогось атома, типу гелію, чи не так? — професор Мітчелл щиро зацікавився.

— Ха! І ще раз ха, професоре! Атом… Атомами хай займаються дилетанти. А в нас проєкт серйозний. І взагалі, що може краще спростувати “ефект метелика”, ніж сам метелик? — професор Вуд щиро залився сміхом, але за мить, узявши себе в руки, продовжив: — Жоден матеріальний предмет, перенесений крізь час, не буде таким приголомшливим, як живий організм. І так, Девіде. Ми притягли метелика. П’ятдесятиграмова пастка, крапля аромаесенції, чотири теравати енергії, помножені на два десятиліття копіткої праці твого покірного слуги й сотні світлих умів країни — і метелика з мезозою перенесено на сто мільйонів років у майбутнє.

— Мушу сказати, взагалі ми цілилися в комара або якусь муху. Погодься, Девіде, у цьому є якась містика. Хоча містика — це більше по твоїй частині, — і Вуд знову залився сміхом.

— Вражає! — щиро відреагував Мітчелл і машинально підхопив пляшку скотчу, підливаючи віскі в обидві склянки. — Виходить, машина часу — цілком реальна річ, і подорожам у часі людини жодні часові парадокси не завада. Бо немає часових парадоксів, якщо у квантовому Всесвіті реальність — це те, що обрала сама людина.

— Саме так, старий!

— Виходить, Вілер зі своїм експериментом “відкладеного вибору” мав рацію?

— Хто такий Вілер, друже? Ні, ти скажи — хто такий Вілер? — одразу розпалився Едвард Вуд. — Вілер — фізик-теоретик. А я практик, Девіде! Розумієш? П р а к т и к! І одна річ — виводити формули крейдою на дошці, а інша — перенести ці самі формули в практичну площину застосування. Вілер — школяр, я — геній.

— Та хто з вами сперечається, професоре. Ти — геній, це безперечно, як і те, що це віскі, — і Девід відібрав у Едварда пляшку скотчу. — Давай, друже, у цьому кабінеті я сам споюватиму тебе в темпі, який визначу самостійно, бо ти з радості нап’єшся швидше, ніж посвятиш мене в усі деталі.

— Та що тут посвячувати. Усі ці часові парадокси “вбитих дідусів”, причинно-наслідкові петлі з “ефектами метелика” годяться як страшилки — але не для квантового Всесвіту, яким ми, на щастя, і є. Теоретично ми це довели ще десятиліття тому, практично — нарешті вчора.

— І що тепер, Едварде? Це ж нова епоха, Едварде!

— А що тепер? Перед людством відкриваються безмежні можливості. І казус у тому, що доказом зняття табу з цієї страшилки про небезпеку подорожей у часі стане той самий пресловутий метелик, помах крила якого мав би породити лавину ефектів. У цьому випадку — з погляду фізики часу — неконтрольованих варіацій змін подальших подій.

— Ні, професоре Вуде! Це грандіозно. Це справді грандіозно — і з такої нагоди треба як слід надудлитися, — Девід Мітчелл розлив по склянках ще одне коло.

— Слухай, старий, дивний цей віскі, тобі не здається? Що більше п’ю, то більше тверезію, — попередньо мотнувши головою, раптом зауважив Едвард Вуд.

— Що вдієш. Це надлишки нашої професії. Не думати ми не можемо, а напружуючи думки — нейтралізуємо дію алкоголю. Хмільне і ясність розуму — поняття взаємовиключні, тому між ними точиться вічна боротьба.

Едвард Вуд якось дивно глянув на колегу і, мружачись, знову мотнув головою.

— Що ти, Дієго, маєш на увазі? Ром добрий. Може, не настільки, звісно, щоб задобрити ним якусь ласу красуню, але для двох старих пияків цілком нічого, — він хлюпнув трохи рому собі й співрозмовнику. Потім передумав і наповнив обидві пластикові склянки до країв, спорожнивши пляшку. Замислено глянув на неї і лінивим рухом закинув у тропічні зарості, що впритул підкралися до плантації цукрової тростини.

— Та нічого, аміго. Просто міркування зубожілого фермера про сенс життя, — і, виливши залпом увесь вміст склянки в горлянку, старий крякнув і продовжив: — Уся ця філософія — порожня балаканина, і нам із тобою від неї точно не буде жодного зиску. Фієста для багатих, Ернесто. Наш уділ — робота в гонитві за власним шматком хліба.