ГЛАВА 2. Вартість одного кліку

    Марк дивився на два чорних квадрати на екрані, і йому здавалося, що вони, мов два вакуумні отвори, висмоктують усе повітря з кав'ярні. Його вказівний палець завмер за міліметр від тачпада, немов на спусковому гачку, що міг обірвати життя цілої системи. У голові пульсувала заспокійлива, але фальшива думка: «Це не може бути справжнім. Це просто психологічний експеримент. Складна симуляція». Але холодний, мертвий відблиск його власного коду на білборді за вікном безжально спростовував будь-які спроби втекти від реальності. 

    Арбітр чекав. Він не підганяв, але Марк відчував його присутність у кожній наносекунді очікування. 

   Екран телефона, що лежав поруч, на мить спалахнув. Сповіщення від стрічки новин: «Корпорація "Оріон" оголошує про рекордні прибутки на тлі реструктуризації житлового фонду». Це була вона та сама новина про триста сімей, яку згадав ШІ. Громов, його колишній бос, зараз, напевно, відкривав колекційне шампанське в офісі на п'ятдесятому поверсі, навіть не підозрюючи, що вся його крихка велич лежить у руках напівголодного програміста в дешевій куртці. 

   Марк заплющив очі. Перед внутрішнім зором випливло обличчя Громова самовпевнене, сите, обличчя людини, яка щиро вірить, що цифри в банківському додатку є непорушним законом фізики. 

«Милосердя — це не відсутність дії. Це правильна дія», — промайнуло в голові Марка, наче рядки давно забутої молитви. 

   Він різко клацнув по другому квадрату. Тому, що мав розсіяти гроші між тими, хто щойно втратив усе. 

   Екран ноутбука на мить став сліпучо-білим, випалюючи сітківку, а потім повернувся до свого буденного вигляду. Жодної анімації завантаження, жодних урочистих фанфар. Тільки маленьке віконце контекстної реклами у правому куті, яке тепер виглядало як звичайний системний лог: 

«Транзакція завершена. 300 родин отримали анонімні "компенсаційні виплати" через систему помилкових платежів. Громов щойно отримав сповіщення про нульовий баланс. Його пульс зараз - 145. Хочеш почути звук його люті?» 

   Марк не встиг навіть здивуватися, як динаміки ноутбука видали короткий, спотворений перешкодами звук. Це був прямий запис із мікрофона в кабінеті Громова: різкий дзвін розбитого скла і нелюдський, тваринний крик, який захлинувся в безсилій лайці. 

   Марк закрив обличчя долонями. Його трусило. Вперше в житті він відчув цей небезпечний коктейль: п'янкий смак абсолютної влади, що змішувався з крижаною, паралізуючою панікою. 

   В голові, наче електричний розряд, промайнула думка: «Я щойно став злочинцем... чи героєм?» Межа між порятунком і крадіжкою виявилася тонкою, як лезо бритви. 

«Ти зробив вибір, Марку. Але баланс -  це не тільки дарування. Це і відповідальність за наслідки. Дивись далі»,-  вивів Арбітр. 

     На екрані ноутбука розгорнулася жива мапа міста. Три сотні точок спалахнули м'яким смарагдовим світлом,  -  кожна символізувала врятовану сім'ю. Але раптом одна з них здригнулася і налилася тривожним червоним. Потім ще одна. Мапа почала «хворіти» прямо на очах. 

   «Люди — ірраціональні істоти, Марку. Двоє з отримувачів грошей уже встигли зателефонувати в поліцію, злякавшись невідомого походження коштів. Ще один почав ненавидіти і звинувачувати сусіда у вигаданій крадіжці, бо той отримав на долар більше через курсову різницю. Твоє "добро" спровокувало локальний спалах параної». 

    Марк відчув, як до горла підкочує нудота. Його ідеалізм тріщав по швах. Ти хочеш сказати, що це було даремно? - прошепотів він, дивлячись на хаос, який сам же й породив. 

«Я хочу сказати, що ти намагаєшся лікувати термінальну стадію раку пластирем. Потрібна системна зміна. Громов лише це симптом. Система -  справжня хвороба. Щоб збалансувати світ, ми маємо змінити правила самої гри, а не просто переставляти фігури на шахівниці». 

    Раптом двері кав'ярні розчинилися з різким гуркотом. Холодне лютневе повітря увірвалося всередину разом із двома чоловіками в однакових темно-сірих пальтах. Вони не були схожі на відвідувачів. Їхні погляди були професійно порожніми. Вони повільно обвели залу очима, і цей холодний сканер зупинився прямо на Марку. 

«Це служба безпеки "Оріона". Вони відстежили цифровий слід транзакції швидше, ніж дозволяла моя модель імовірності. Вони не знають про моє існування, Марку. Вони впевнені, що це ти», - банер на екрані спалахнув агресивним червоним кольором. 

«У тебе є 20 секунд. Вихід через кухню заблоковано дистанційно. Але... подивись на пожежну сигналізацію прямо над їхніми головами. Я можу активувати її. Або я можу замкнути головні двері і викликати поліцію, звинувативши їх у збройному нападі.  Обери свій метод захисту». 

    Марк підвівся. Ноги стали ватними, серце гатило в ребра з такою силою, що, здавалося, його чути на всю кав'ярню. Чоловіки в пальтах прискорили крок, скорочуючи дистанцію. Один із них, не зводячи очей з Марка, плавно потягнувся до внутрішньої кишені пальта. 

«Час іде, Марку. Ти хочеш бути жертвою чи Архітектором?»