Глава 2. Незвані гості

Одноманітний пейзаж за вікном незабаром наскучив Василіні, та вона задрімала під легке погойдування вагончика…

… Довгий коридор. Стерильно білі стіни з завішеними фіранками вікнами. Де не де за фіранками видно ліжка. Більшість з них пустує, але на деяких лежать незнайомі люди, накриті простирадлом до підборіддя. Василіна проходить коридором до високих скляних двостулкових дверей. За ними відкривається простора кімната з двома ліжками, навколо яких розташовані різні медичні прилади. На одному з них дівчина бачить штучне тіло з розкритою груддю, де видно легені та серце. Штучні органи, оплетені безліччю тонких трубок та провідників, рухаються наче у живої людини…

– Що з тобою? – Хаясі раптом прокинулася від дотику Селени, яка дивилася на неї.

– Вибач, заснула трохи.

– Не розумію, – андроїд на мить застигла, розмірковуючи над новими даними.

– Люди сплять, бо це їх природа.

– Але ж ти не людина.

– Я відчуваю себе людиною, – заперечила Василіна.

– Все одно не розумію, – зауваження Селени залишилося без відповіді, бо вагончик в’їхав у інший тунель та згодом зупинився на платформі.

Батрікс повів дівчат низкою коридорів та ліфтів, заглиблюючись у надра комплексу. За весь час вони не побачили жодної людини чи андроїда. Хоча повсюди бігали маленькі боти на тонких ніжках. Вони були скрізь: на підлозі, на стінах, на стелі. Металеві павучки постійно щось різали та зварювали за допомогою своїх лазерних різаків. Десь за півгодини компанія дійшла до великої колони діаметром більше десяти метрів. Керуючись якимись своїми думками, Батрікс пройшов вздовж стіни та притиснув долоню до одного, лише йому відомого місця. За секунду підлога ледь чутно здригнулася та почала трохи вібрувати.

– Щось не так, – раптом вимовила Хаясі.

– Що? – перевела на неї погляд Селена.

– В мене недобре передчуття.

– Дурниці. Ти ж не людина. В тебе не може бути інтуїції, – повернувся до неї Батрікс.

– Все одно. Щось не дає мені спокою, – обличчя ляльки виглядало стурбовано.

Нарешті вібрація скінчилася, і частина стіни від’їхала вбік, відкриваючи простору кабіну ліфту. Батрікс зайшов всередину, і Селена з Хаясі послідували за ним. За декілька секунд стіна повернулася на своє місце, там де був розрив, ледь виднілася тоненька лінія шву. З легкою вібрацією ліфт почав свій шлях донизу. Подорож до нижнього рівня зайняла десь десять хвилин. Василіна вже встигла занудьгувати та сісти на підлогу, коли рух раптом спинився. Так само несподівано розчинилася стіна, випускаючи трійцю у величезний ангар в надрах комплексу. На височенній стелі були закріплені світильники, які зараз майже всі були вимкнуті. Площа майже пустувала, і лише біля однієї стіни у одній з небагатьох освітлених ділянок стояло декілька древніх вантажівок.

Батрікс вивів їх з ангару до довгого коридору. Алюмінієві панелі посіріли від часу, але ще трималися. Світильники на стелі майже не працювали, від чого коридор був напівтемний. З деяких з них із характерним шерехом періодично сипалися іскри, висвітлюючи на мить оточення. Впевненість Хаясі танула з кожним кроком. Дівчина-лялька здригалася від кожного несподіваного звуку. Селена теж крокувала дуже обережно. І лише Батрікс не реагував на оточення. Перед його очими була мапа коридорів, і андроїд впевнено повертав наліво або на право на перехрестях, заводячи дівчат все далі до пункту призначення.

***

– Брате Престоне, чи я вас правильно зрозумів? – високий чоловік у сірому балахоні з червоним капюшоном та обличчям, закритим мідною маскою звернувся до низенького товстяка у червоному скафандрі, – Ви кажете, що Друга знаходиться у Архіві? – за отворами маски виднілися трохи розкосі очі.

– Так, пане кардинале. Ми перехопили передачу від транспортників Архіву, у якій вони дали опис вантажа та його походження. Це точно саркофаг Другої, – Престон дістав ганчірку з кишені, витер піт з лоба та повернув її на місце.

– Я зрозумів, – кардинал піднявся з командирського крісла на містку розвідувально-десантного корабля, переробленого з наукового човна, та відпустив Престона. Той швидко покинув місток, а кардинал підійшов до великого екрану на всю стіну, де зараз відображалася зоряна карта. Окремим маркером була позначена система Куміхо-Му-Ланг, до якої навігатор вже прокладав найшвидший маршрут. За декілька годин вони мали бути на місці. Але попереду їх чекала ще одна проблема – захисні системи Архіву, які вважалися одними з найтехнологічніших та непробивних у всьому заселеному космосі. Та у кардинала була і на це відповідь.

– Радист, дайте мені широкомовний канал, – чоловік у масці знову сів у крісло, приймаючи величну позу.

– Так, пане кардинале, – маленька жінка, вдягнена у сріблястий комбінезон технічної служби, ввела комбінацію на консолі керування.

За декілька секунд зображення кардинала почало передаватися на інші кораблі Церкви Червоної Богині

– Браття і сестри! – почав промову кардинал Ісіда, – Ми на один крок від нашої мети. І нарешті прийшов час зробити цей крок! Єретики з Архіву викрали Другу та закрили її у своїх казематах. Прийшов час повернути її та поєднати з Першою! Тоді ми станемо ще ближче до Неї. Я вірю у вас, браття і сестри! Всі разом ми переборемо цих єретиків. Во славу Її!