Глави 23-27

Глава 23: Танець на голодеку

Одним із другорядних секторів, до якого вони довго не могли дістатися, була палуба відпочинку. Коли Беліз нарешті змогла розшифрувати гліфи, що відповідали за її активацію, і важкі двері відчинилися, перед ними постало дивне видовище. Це була величезна зала з чорними стінами, підлогою і стелею. Абсолютно порожня.

— Це голографічний симулятор оточення, — пояснив Логос. — Призначений для відтворення будь-якого середовища з Архіву Мнемосіна. Колись він слугував для розваги та адаптації пасажирів. Зараз системи візуалізації пошкоджені. Працює лише звук.

Беліз увійшла всередину. Порожнеча тиснула. Але коли Логос активував систему, зала наповнилася звуками. Спочатку це був шепіт вітру у високих деревах. Потім — шум океанського прибою, крики дивних птахів. І, нарешті, заграла музика.

Це не була людська музика. Це була складна, мелодійна композиція, зіткана зі звуків, схожих на скляні дзвоники, глибоких вібрацій, що йшли від підлоги, і мелодії, яку вела неземна флейта.
— Що це? — зачаровано запитала Беліз.

— Плач зірок. Композиція раси К'Тарр. Їхня планета оберталася навколо подвійної зорі, і вони вірили, що зорі співають їм. Це їхня інтерпретація, — пролунав за її спиною голос Кайдена. Він теж увійшов до зали.

Беліз заплющила очі, дозволяючи музиці огорнути її. У стерильному, механічному світі «Хроноса» ця мелодія була як ковток свіжого повітря.

— Ми можемо це полагодити, — сказала вона, розплющуючи очі. — Візуалізатори. Я бачу пошкоджені гліфи в коді. Вони розсинхронізовані. Якщо ви дасте мені точну схему проєкторів, я зможу їх знову з'єднати.

І вони почали працювати. Це було інше завдання. Не критично важливе для виживання, а… творче. Кайден, занурившись у технічні схеми, керував потоками енергії до проєкторів, поки Беліз, ніби диригент, з'єднувала нитки мови, налаштовуючи їх на музику.

Після кількох годин спроб сталося диво. Коли зазвучав перший акорд музики К'Тарр, у центрі зали спалахнуло світло. Воно розрослося, перетворюючись на тривимірний образ велетенського дерева з сріблястим листям. Потім з'явився пейзаж: білий пісок, два сонця — одне золоте, інше блакитне — на фіолетовому небі, і океан, що світився зсередини.

Картинка мерехтіла, була нестабільною, але вона була.
— Ми… зробили це, — видихнула Беліз. Вона ступила в голограму, і під її ногами з'явився білий пісок.

Кайден стояв на краю симуляції, у своїй темній реальності, дивлячись на неї. Він не заходив.
— Іди сюди, — покликала вона, обернувшись. — Подивися.

— Це ілюзія, — промовив він.

— Все наше життя тут — ілюзія. Просто ця трохи красивіша. Іди.

Він вагався. А потім, повільно, немов ступаючи на тонкий лід, зробив крок. Коли його важка металева нога торкнулася голографічної проєкції, під нею на мить замерехтів пісок. Він увійшов у її світ.

Музика лилася навколо них. Срібне листя дерева тремтіло, розсипаючи світлові іскри. Беліз, захоплена моментом, зробила кілька танцювальних рухів, кружляючи під неземну мелодію. Вона почувалася вільною, легкою, забувши на мить, де вона і хто вона.

Зупинившись, вона подивилася на Кайдена, який стояв нерухомо, як статуя, серед цієї краси. На його темному панцирі грали відблиски двох сонць. Він здавався таким чужорідним, таким недоречним у цьому світі. І їй стало нестерпно шкода його.

Вона підійшла до нього. Сміливість, народжена музикою і маленькою перемогою, керувала нею. Вона простягнула руку.
— Потанцюй зі мною.

Він дивився на її руку, потім на неї. Його людське око розширилося від здивування.
— Я… не вмію, — прохрипів він. Це звучало абсурдно. Велетенський кіборг, що боявся танцювати.

— Ніхто не вміє танцювати під музику К'Тарр. Треба просто рухатися, — вона взяла його металеву руку. Холодну, важку. А потім, набравшись духу, поклала свою другу руку йому на плече, на гладкий вигин панцира. — Просто слідуй за мною.

І вони почали рухатися. Це був найдивніший танець у всесвіті. Струнка, граційна жінка в простому одязі та величезний, незграбний кіборг. Він рухався скуто, боявся зробити невірний рух, наступити їй на ногу чи завдати болю. Вона вела його, повільно, обережно, в ритмі музики.

Під її керівництвом його рухи стали плавнішими. Він перестав бути просто машиною, що виконує команди. Він намагався відчути ритм. Вони кружляли у світлі двох сонць, під срібним деревом. Вона — легка й жива. Він — темний і поламаний. Дві протилежності, що знайшли на мить точку рівноваги.

Він не дивився на неї. Він дивився кудись крізь неї, на їхні відображення, що мерехтіли на невидимих стінах голодеку. Він бачив не кіборга і жінку. Він бачив минуле й теперішнє, спогад і реальність. Він бачив себе — героя, що танцює з коханою, і чудовисько, що тримає в руках свою бранку.

Коли музика стихла, вони зупинилися в центрі зали. Голограма згасла, і вони знову опинилися в порожній чорній кімнаті, освітленій лише службовими вогнями. Але щось змінилося. Простір між ними, який завжди був заповнений напругою, страхом або професійною дистанцією, тепер був наповнений відлунням цього моменту.

Вона відпустила його руку.
— Дякую, — тихо сказала вона.
— Це… було дивно, — відповів він, і в його голосі не було звичної жорсткості.

Вони не доторкнулися один до одного тілами. Вони не сказали нічого важливого. Але цей символічний танець був інтимнішим за будь-який дотик, відвертішим за будь-яку розмову. Вони поділили щось, що належало лише їм двом. Крихку, прекрасну ілюзію. І після цього вони вже ніколи не зможуть дивитися один на одного так, як раніше.

Глава 24: Збій системи

Після їхнього "танцю" атмосфера стала… складнішою. Повітря між ними було просякнуте невисловленим. Кайден став ще мовчазнішим, але тепер його мовчання не було гнітючим. Воно було задумливим, ніби він намагався осмислити щось нове і незрозуміле.