Глави 8-10

Глава 8: Хазяїн корабля

Тишу розривало лише його дихання — гучне, хрипке, наче звук міхів у старовинній кузні, що роздмухують згасаюче вугілля. Кожен видих супроводжувався тихим шипінням пари, що виривалася з прихованих клапанів на його броні. Постать повільно увійшла всередину «Мандрівника», і стало зрозуміло, наскільки вона громіздка. Стеля капітанської рубки була для неї занизькою, і вона змушена була трохи нахилитися, її шолом майже торкався перегородок. Червоні оптичні сенсори сканували знайоме для неї приміщення з якоюсь дивною, неквапливою цікавістю, ніби колекціонер, що оглядає щойно знайдений, примітивний, але цікавий артефакт.

Беліз застигла за панеллю керування, перетворившись на суцільний згусток страху. Вона перестала дихати, відчуваючи, як холодний піт стікає по її ідеально відновленій спині. Гола, беззбройна, у пастці на кораблі свого батька, за мільйони кілометрів від будь-якої допомоги. Кожна клітина її тіла кричала — біжи! Ховайся! Але бігти було нікуди. Вона була мишею, що забилася в кут, а в її нору щойно увійшов велетенський кібернетичний змій.

Монстр, здавалося, не помітив її. Або ж ігнорував. Він повільно пройшов до крісла пілота, його важкі металеві ноги гулко стукали по палубі. Він зупинився і простягнув свою пазуристу руку до потертого кітеля, залишеного Ліамом. Металеві кігті, гострі, як скальпелі, обережно, майже ніжно торкнулися грубої тканини. На мить він завмер, ніби цей простий предмет одягу, просякнутий запахом іншої людини, викликав у ньому якусь незрозумілу, складну реакцію, відлуння давно забутої пам'яті. Потім він з силою стиснув кігті. Тканина з тихим тріском розповзлася на шматки, які впали на підлогу, як зів'яле листя.

Цей акт безглуздої, холодної руйнації розірвав ланцюги страху, що сковували Беліз. Лють спалахнула, затьмарюючи інстинкт самозбереження. Це був не просто одяг. Це була частина її батька. Частина її дому. І це чудовисько щойно осквернило його.

— Не чіпай! — її голос пролунав дзвінко і несподівано голосно в тиші рубки. Голос, сповнений болю і непокори.

Істота різко розвернулася. Червоні сенсори сфокусувалися на ній. Мить, здавалося, розтягнулася. Він побачив її — маленьку, оголену людську фігуру, що тремтіла, але не від страху, а від гніву, її очі палали викликом у напівтемряві. Він розглядав її: її тіло, її позу — суміш відчаю і непокори, вогонь в її очах.

На її подив, він не кинувся на неї. Він завмер, ніби побачив щось, що суперечило всім його розрахункам, непередбачену змінну в давно усталеному рівнянні. А потім він заговорив. І це було найжахливіше.

Його голос був не просто низьким і механічним, як можна було очікувати від кіборга. Це була суміш спотвореного вокодером скреготу, що нагадував звук металу, який труть об скло, і глибокого, резонуючого людського баритона, який, здавалося, намагався пробитися крізь шар статичних перешкод і болю. Це був голос привида в машині.

— Ти… прокинулась.

Це не було запитання. Це була констатація факту, вимовлена з дивним, майже неможливим відтінком… здивування. Ніби він очікував знайти її мертвою, або в комі, або чимось іншим, але не цілою, неушкодженою і при тямі.

Беліз повільно випросталася, не відводячи погляду. Вона розуміла, що будь-який різкий рух може стати останнім.

— Де мій батько? Що ви з ним зробили?

Червоні очі на мить блимнули.
— Вчений. Він… вніс дисбаланс, — монстр зробив крок у її бік, і підлога здригнулася під його вагою. — Пошкодив системи. Життєво важливі системи. Він намагався говорити з серцем, не знаючи його мови. Це — святотатство.

— Я запитала, де він?! — її голос тремтів, але вона не дозволила страху взяти гору.

Істота зупинилася, всього в кількох метрах від неї. Тепер вона могла розгледіти деталі. Потворні шрами на тій частині плоті, що визирала з-під панцира. Трубки, що входили прямо в його грудну клітку, по яких пульсувала блакитна рідина. Це було не просто чудовисько. Це була руїна, химерна конструкція з плоті, металу та відчаю, зібрана воєдино волею і технологією.

— Він живий, — нарешті прохрипів він. — У консерваційному стазисі. Поки я не вирішу, що з ним робити. Він — загроза. І водночас — доказ.

Полегшення було настільки сильним, що в Беліз підкосилися ноги, але вона встояла, вчепившись у спинку крісла. Живий. Це все, що мало значення.

— Хто ти? — прошепотіла вона, питання вирвалося саме собою.

Тиша. Здавалося, він вагався, чи відповідати. Його голова ледь помітно сіпнулася, ніби всередині шолома відбувалася якась боротьба.
— Я — Хазяїн цього корабля. Його вартовий. Його в'язень. А ти… — його червоний погляд знову ковзнув по її тілу, і в ньому не було похоті чи хтивості, лише холодна, аналітична цікавість хірурга, що розглядає унікальний випадок. — …Ти — аномалія. Медичні системи… вони відновили тебе. Занадто швидко. Занадто… ідеально.

— Ваші системи мене ледь не вбили, — гірко кинула вона, згадуючи спалах полум'я.

— Системи оборони. Які спрацювали на несанкціоноване вторгнення. Це був автоматичний протокол. А те, що сталося потім… було чимось іншим.

Він знову зробив крок. Тепер їх розділяло менше метра. Вона відчувала жар, що йшов від його механічного тіла, і ледь вловимий запах озону та антисептика. Він підняв свою більш-менш людську руку — ту, що з кабелями — і простягнув її до неї. Вона інстинктивно відсахнулася, але він був швидшим. Його пальці, холодні, як метал, але з-під якого відчувалася жива, тепла тканина, обережно торкнулися її щойно зціленого плеча.

Його дотик був дивним. Не грубим, як вона очікувала. А дослідницьким. Він ледь помітно провів пальцями по її гладкій шкірі, ніби намагаючись зрозуміти її текстуру, її цілісність.

— Неймовірно, — прошепотів його синтезований голос, і в ньому прослизнули нотки наукового захоплення. — Наніти прийняли твою біологічну структуру без відторгнення. Повна регенерація менш ніж за один цикл. Жодної мутації. Жодної інтеграції. Чистий результат. Вони… послухалися.