Пролог та глави 1, 2, 3

Пролог: Осквернена святиня

Тиша. Абсолютна, глибока тиша, якої Ліам Аспен не чув ніколи раніше. Це була не просто відсутність звуку; це була вага століть, що тиснула на тонкий корпус його старенького корабля «Мандрівник». Він стояв, пристикований усередині велетенської чорної структури, і відчував себе бактерією в тілі сплячого бога.

— Сканування внутрішнього простору завершено, Ліаме, — пролунав спокійний, синтезований голос Елі, корабельного ШІ. — Жодних ознак життя. Жодного активного енергетичного випромінювання. Лише залишкові поля, які… я не можу класифікувати. Архітектура не піддається аналізу. Здається, ці коридори існують одразу в кількох вимірах.

Ліам не відповів. Він стояв біля ілюмінатора, загіпнотизований величчю. Його все життя було прелюдією до цього моменту. Десятки років насмішок від колег з «Ксеногену», звинувачення в одержимості, відмови у фінансуванні — усе це зникло, перетворилося на пил перед лицем реальності. Він мав рацію. Весь цей час він мав рацію. Предтечі існували. І він був першою людиною, яка увійшла до їхнього ковчега.

— Я виходжу, Елі, — промовив він, одягаючи легкий скафандр.
— Ліаме, це нерозсудливо. Ми не знаємо, що там. Протокол вимагає…
— До біса протокол! — обірвав він, і в його голосі звучала сталь фанатика, що досяг своєї мети. — Протоколи пишуть для тих, хто боїться робити кроки. А я вже стою на порозі дива.

Відчинивши шлюз, він ступив усередину «Хроноса». Гравітація була слабкою, але стабільною. Повітря було стерильним, з легким присмаком озону. Коридори були велетенськими, їхні стелі губилися десь у напівтемряві. Стіни, зроблені з матеріалу, що поглинав світло його ліхтаря, ледь помітно пульсували внутрішнім світлом, наче артерії живої істоти.

Його вів ледь вловимий гул, що відчувався не вухами, а самою структурою кісток. Енергія. Чиста, нестримна, але спокійна. Він ішов цим лабіринтом, що суперечив законам логіки, відчуваючи себе одночасно Алісою в Країні Чудес і Тесеєм у лабіринті Мінотавра.

І нарешті він знайшов його серце.

Він увійшов до величезної сферичної зали. І затамував подих. У центрі, левітуючи над складною платформою, висіла «Квантова троянда». Це була не машина і не кристал. Це була квітка, виткана з чистого світла й часу. Її золоті пелюстки повільно, майже невідчутно, пульсували в ритмі народження галактик, випромінюючи м'яке, тепле сяйво. Вона співала. Не звуком, а відчуттям, яке проникало прямо в свідомість — мовчазну симфонію гармонії, балансу та нескінченної складності. Це було найпрекрасніше і найдосконаліше, що він бачив за все своє життя.

Захоплення боролося в ньому з голодом дослідника. Ця краса була водночас і відповіддю, і новою загадкою. Як вона працює? Якою мовою говорить? Ліам не міг просто стояти й милуватися. Йому потрібні були докази. Дані. Те, що він зможе принести в «Ксеноген» і кинути на стіл перед тими, хто називав його божевільним.

— Елі, записуй усе, — прошепотів він у мікрофон, дістаючи з-за пояса свій винахід. Це був універсальний дешифратор, пристрій, створений для грубого аналізу будь-яких енергетичних систем. Його персональна відмичка проти будь-яких замків.

— Ліаме, я не раджу, — голос Елі був сповнений тривоги. — Це не двигун. Це… жива система. Твій дешифратор використовує агресивні алгоритми. Це може викликати… відторгнення.
— Він розмовляє мовою математики, Елі. А я найкращий перекладач, — його самовпевненість, що межувала з гординею, затьмарила обережність.

Він підійшов до платформи й підключив свій пристрій до одного з енергетичних портів. Це був акт варварства. Скальпель хірурга, що встромляється в живу нервову тканину без анестезії. Промисловий насос, що намагається перелити кров.

«Квантова троянда» відреагувала миттєво.
Її м'яке золоте сяйво напружилося, а потім спалахнуло тривожним, агонізуючим багряним. Гармонійна симфонія в його голові обірвалася, перетворившись на оглушливий, дискордантний крик чистої енергії. Ліам відчув, як потік незрозумілих даних хлинув у його дешифратор, перевантажуючи систему.
— Що… що відбувається? — прошепотів він, не розуміючи.
Він не намагався зрозуміти. Він намагався змусити. І система відповіла йому не словами, а болем.

Енергетичний спазм. Хвиля чистої сили вдарила з троянди, відкинувши Ліама, як ганчір'яну ляльку. Він вдарився об стіну і знепритомнів. Навколо нього світло на «Хроносі» почало згасати. Системи, що працювали тисячоліттями, одна за одною вимикалися. Дзвін, що співав епохи, тріснув, і його останній, жалібний акорд прокотився по кораблю, занурюючи його в темряву і мовчання. Дві з золотих пелюсток троянди потемніли, як зів'ялі квіти.

Коли Ліам отямився, на містку панувала напівтемрява й аварійне освітлення. Він побачив, що накоїв. На його обличчі, замість тріумфу, застиг жах.
А потім він почув тихий рух. З темних коридорів до нього безшумно наближалися дві високі, асиметричні постаті. Медичні дроїди або вартові, він не знав. Вони рухалися без поспіху, ніби забираючи сміття, що порушило ідеальний порядок.

Його останньою думкою, перш ніж вони занурили його у стазисний сон, була думка про Беліз. Він знайшов для них обох мрію. Але своїм нетерпінням, своєю гординею, він перетворив її на кошмар. І в цій новій, мертвій тиші він зрозумів, що, знайшовши свою святиню, він її осквернив.

Глава 1: Пил Верідії Прайм

Сонце Верідії Прайм було самотнім, безжальним тираном. Його біле, розпечене світло випалювало небо до блідої лазурі й перетворювало горизонт на тремтячу мару. Пил був усюди. Дрібний, кольору іржі, він проникав у вентиляційні системи, осідав тонким шаром на герметичних вікнах агрокуполів і скрипів на зубах. Беліз ненавиділа цей пил. Він був метафорою її життя — всюдисущий, монотонний і задушливий.

Вона сиділа у своїй аналітичній кабіні, зануривши пальці у прохолодну голограму. Перед її очима плавали тривимірні моделі білкових ланцюгів. Завдання дня: оптимізація поживності сорту синтетичної пшениці XT-7. Захопливо. Десь у глибині душі крихітна частина її мозку, відповідальна за виживання, дякувала корпорації «Ксеноген» за стабільну роботу, пайок і ліжко в корпоративному гуртожитку. Але решта її єства волала від нудьги, такої глибокої і всеохопної, що часом їй здавалося, ніби вона тоне в ній.