КВАНТ СПРИЙНЯТТЯ

Я й гадки не мав, що звичайна поїздка до моря змінить моє сприйняття реальності.

Ще не настала пора, коли шукають прохолоди від літньої спеки й з насолодою пірнають у солоні морські хвилі. Та сонячні дні спонукали нас з Анею вирватися на вихідні — просто, щоб вдихнути інше повітря. Два дні без міського шуму й метушні, на одинці одне з одним, у спокої та гармонії з природою — що ще необхідно двом молодим людям для щастя?

Ми сміялися, кидали камінці у хвилі, вдихали вітер, насичений запахом солі. Так, прогулюючись уздовж берега, дійшли до старого маяка, що височів на скелястому узвишші. Схоже, він давно був закинутий: вибиті вікна, наглухо забиті дошками двері. Маяк більше не зустрічав і не проводжав кораблі своїм світлом — тепер він слухав лише прибій біля свого підніжжя.

До селища поверталися вже не берегом, а ґрунтовою дорогою, що спускалася з пагорба. Трохи нижче від маяка, при узбіччі, трапився нам валун заввишки близько півтора метра. Аня попросила, щоб пофоткав її на тлі величної старої споруди — я підсадив її, і вона прудко видерлася на нього. Двома-трьома десятками знімків із різних ракурсів була задоволена жіноча природа, і ми полишили камінь.

Наступного дня за сніданком дізналися від хазяйки кафе, що в селищі є місцевий музей. Він працює лише в сезон, коли приїздить достатньо відпочивальників. Проте за бажання його все ж можна відвідати: господиня розповіла, куди і до кого звернутися, аби експозицію відкрили спеціально для нас. Тож ми скористалися її порадою і невдовзі вже розглядали експонати, розміщені у трьох невеликих кімнатах.

Серед різноманіття старожитностей мою увагу привернули кілька пожовклих фотографій у дерев’яних рамках під склом. Особливо — одна світлина, зроблена понад сто років тому. На ній був зображений маяк ще у своєму чудовому первісному вигляді. Праворуч від нього схил пагорба переходив у горизонтальну берегову лінію, за якою розливалося безкрайнє море. Пейзаж доповнював великий валун, що лежав при узбіччі дороги ліворуч і вниз від маяка. Я одразу згадав вчорашню фотосесію з Анюткою на ньому, усміхнувся й сфотографував світлину на стіні.

Вже вдома, коли ми повернулися, розглядаючи фотографії на комп’ютері, помітив на старому знімку дивовижну особливість: валун лежав лівіше і помітно нижче, ніж на моїх фотографіях, зроблених майже з того самого ракурсу. І дорога там не огинала його, а пролягала прямо! Від побаченого мене пробрав холодок.

Як таке може бути? — здивувався я. Було б цілком зрозуміло, якби він зараз опинився нижче — це можна було б пояснити зсувом ґрунту. Але ж за сто років валун, навпаки, піднявся вгору, ніби мав намір видертися на пагорб. Як таке можливо!

Своїм дивним відкриттям поділився з Анею.

— Уявляєш, — сказав я. — На старій фотографії камінь лежить зовсім в іншому місці. Нижче і лівіше, метрів на два. І дорога там пряма, а не огинає його, як зараз. Це ж якесь божевілля!

Аня скептично скривилася.

— Ой, та не переймайся. Фотографії часто брешуть, створюють зорові ілюзії. Залежно від ракурсу все виглядає інакше. От не так сфотографуєш жінку — і вона здаватиметься товстішою або ширшою в плечах або вужчою в стегнах. Та й твій чарівний камінь могли колись пересунути під час якогось будівництва.

Так, вона іронізувала, але мені не хотілося ігнорувати цю незвичайність. Відчувалося — щось тут справді дивне.

«Рухливий камінь», — набрав я запит у пошуковику, розраховуючи знайти хоч якусь зачіпку. Перше ж посилання привело мене до феномену висохлого озера Рейстрек-Плайя в Долині Смерті. Прочитав цікаві факти, але жоден з них не підходив до моєї ситуації. Сумнів лише посилювався. Тоді ж прийшло рішення повернутися на місце — швидше за все, саме там зможу знайти більше інформації про таємницю каменя. На щастя, до нього всього кілька годин їзди, тож за день впораюся.

Не відкладаючи задум у довгу шухляду, наступного дня я вже спілкувався з місцевими жителями приморського селища. Саме від них дізнався, що біля маяка жодних будівельних робіт навіть довгожителі не пам’ятають. Отже, залишалося лише пошукати відповіді безпосередньо біля каменя — туди й вирушив.

Перше, що я зробив на місці, — дістав роздруковану стару фотографію і почав порівнювати її з обрисами реальної місцевості. Тупцюючи неподалік валуна, намагався вирахувати точку зйомки. Невдовзі вона була знайдена, і тепер уже можна було з упевненістю сказати, що він за сторіччя дійсно перемістився на півтора-два метри вгору. Оглядаючи велетень зблизька, звернув увагу, що його поверхня виглядає ідеально неможливо чистою — мовби ніколи не знала дотику бруду чи пилу. Сусідні, значно менші камені навколо були звичними: обжиті лишайниками, з мікротріщинами та порами, забитими пилом і органічними рештками. Цей же об’єкт випромінював чистоту, ніби сам відштовхував усе зайве.

Роздивляючись і обмацуючи камінь, помітив, що його поверхня всюди мала однакову температуру, незалежно від того, чи бік був під прямими променями сонця, чи перебував у затінку. Це здавалося аномальним явищем — наскільки можна було судити, невідомим науці.

Тієї ночі, вже вдома, довго не вдавалося заснути. Думки все поверталися до підніжжя старого маяка, крутилися навколо дивного об’єкта, а потім непомітно перетекли у сон — у сновидіння, де я розмовляв з істотою не з нашого світу.

А що, як нічне марення було справді підказкою з мого неусвідомленого? — розмірковував я увесь час. А що, як той валун біля маяка — невідома форма життя? Щонайменше деякі його властивості на це натякають. Наприклад, здатність зберігати однакову температуру з усіх боків — як на сонячному боці, так і в тіні — може свідчити про наявність механізму теплового балансу, а також схоже, що він поглинає інфрачервоне випромінювання, тобто отримує енергію ззовні. Додатковим підтвердженням цього є ідеально чиста поверхня — вона не лише натякає на механізм самоочищення, а й, можливо, виконує функцію бар’єра, що відмежовує об’єкт від зовнішнього середовища, зберігаючи його автономність.