IV

Якби мені тоді, хто показав з боку мене самого я б собі заздрив. Три красуні, кожна вбрана так, як ото вміють жіночки, що знають собі ціну. Наче б то і не велике свято, просто зустріч знайомих тож можна недбало так одягти новеньку суконьку, зробити легку зачіску, макіяж, манікюр і, здається педикюр і щоб все в тон, а ще ж сумочку під туфлі підібрати, і прикраси, бо що за зустріч без золотого ланцюжка, сережок з коштовними камінцями та браслету з якимось дармовисом, на кшталт серденька чи ведмежатка. І серед всієї цієї краси я!

Але чомусь не радісно, і заздрити собі не хочеться. Я кохаю Марину, кохаю Оксану. В цьому моє щастя. Але коли я окремо з Мариною чи Оксаною. А коли ми всі разом, таке щастя обертається тортурами. Я ніяковію, червонію плутаюсь, ляпаю дурниці. Тому здебільшого мовчки штрикаю виделкою у свою м’ясну лазанью, поки дівчата весело гомонять.

Марина не їсть м’яса. У неї овочева лазанья. В Оксани протеїнова дієта, тому що там в тарілці я навіть знати не хочу. Ганна їсть те що і я. Взагалі то їм я один, вони більше п’ють вино та покльовують фрукти. А я жую. По-перше, так зайнятий рот, маю законе виправдання мовчати, аби не бовкнути дурню. По-друге, є гідний привид не підіймати очі, я ж не хочу собі виделкою прохромити долоню. І в третіх це до біса смачно. Можливо тут додано якихось дивних відьомських приправ, від яких у мене просвітліє в голові і я нарешті виберу одну жінку, і не буду розриватись між двома.

Лазанья скінчилась. Поки блукаю поглядом по столу вирішуючи на якому б салаті зупинитись, до моєї свідомості доходить, що даремно я шифруюсь – ховаю погляд та відмовчуюсь. Мене ніхто не помічає. Дівчата спілкуються між собою, сміються. І що цікаво, вони на одній хвилі, одна тільки розпочинає казати інші вже знають чим закінчиться розповідь. Як в тому анекдоті, де всі знайомі вже сто років, і щоб кожного разу при зустрічі не втрачати час на одні й ті анекдоти, вони називають лиш номера анекдотів. Триста четвертий – хі-ха-ха!

На диво таке ігнорування моєї геніальної особистості мене не ображає. Відчуваю полегшення. Якщо вам добре, то мені й поготів. Задоволено посміхаюсь. Здається я вже казав, що здатен інколи відволіктись, як от зараз, коли посміхнувсь. Я не слухав розмову, для мене, їх бесіда була просто фоном. Я посміхаюсь, бо все добре складається, а тим часом Марина розповідає сльозливу історію, як собаці біля її роботи відрізало трамваєм ногу, і довелось вкидати закривавлену тварину в машину і гнати до ветеринара і …

-        А що власне смішного? – це вже до мене

-        Та ні, нічого – бовдур, який же бовдур вперше за вечір наважився посміхнутись і вибрав такий «вдалий» момент – я цей…

На мене дивляться три парі очей в яких бринять сльози. Сподіваюсь, що сльози від жалю до скаліченого собаки, а не лють до смішливого садиста. Той випадок, коли мовчання – вирок, а виправдування лиш посилить вину.

-        А хочете кави? – з надією запитую, і бачу, що інтуїція мене не підвела, вони не очікували подібного питання – готувати справжню каву, це чоловіча справа! Ганна, де в тебе турка?

Почувши логічну відповідь, що на кухні, поруч з хлібницею я впевнено крокую до газової плити.

Приготування справжньої кави, це не просто чоловіча справа. Це медитативна мить, що розвиває у людині любов до мислення та спостережливість, а ще прищеплює швидку реакцію та розуміння того, що треба займатись однією справою. Бо тільки відведеш погляд і кава вже на плиті.

Добрі думки, треба занотувати. Дістаю з кишені блокнот, ручку. Відкриваю і якийсь час милуюсь тією химерою, що намалював. А непоганий вийшов малюнок. Либонь, членистоноге зображення міцно відбилось у сітківці мого ока, бо коли я перевів погляд спочатку на каву, потім на хлібницю, то все ще бачив спину з жахливою посмішкою. Та коли спина почала наближатися до мене, перебираючи своїми мохнатими лапами я не тямлячи себе вискочив з кухні, і загорланив:

-        Ганна, Ганна там, там – з переляку не міг підібрати назву, тому просто простягнув блокнот і показав пальцем на малюнок – оце!

Ганна вискочила з кімнати, та за мить вже повернулась тримаючи те чудовисько в руках.

-        Це Бодя. Павук. Він живе тут. До речі теж любить каву. Але на жаль вона вся википіла.